Симеон, Симеон I Великий (болг. Симеон Велики, 864 або 865—927) — князь Болгарії з 893 року, з 918 року — цар. Третій син князя Бориса I, батько Петра I.
Успішні кампанії Симеона проти Візантії, Угорщини та Сербії привели Болгарію до її найбільшої територіальної експансії. Болгарія перетворилася у наймогутнішу державу на Балканах і у всій Східній Європі.
З ім'ям царя Симеона пов'язаний Золотий вік болгарської держави. За часів його царювання Болгарія територіально простягалася від Будапешта, північних схилів Карпат і Дніпра на півночі до Адріатичного моря на заході, Егейського моря на півдні та Чорного моря на сході.
Болгарська православна церква стала першою патріаршою після Пентархії (Римської, Константинопольської, Олександрійської, Антіохійської та Єрусалимської церков). Це була перша самостійна (автокефальна) національна церква в Європі, на чолі якої стояв патріарх.
Глаголицькі переклади болгарською мовою священних текстів поширилися на всіх слов'янських землях і перетворили староболгарської мову в мову літургії, відому як церковнослов'янську.
У цю епоху у Преславській книжковій школі була створена нова абетка, названа на честь святого Кирила— кирилиця, яка почала замінювати створену Кирилом і Мефодієм глаголицю.
У середині свого правління Симеон замінив свій титул «князь» на «цар» (імператор, басилевс).
Державна концепція, яку затвердив Симеон, полягала в побудові цивілізованої, християнської й слов'янської держави на чолі з імператором (царем), самостійна (автокефальна) національна церква на чолі з патріархом і значимі книжкові школи.
Ранні роки
Симеон народився в 864 р. (варіант 865 р.), коли Болгарія уже була християнською. Він був третім сином князя Бориса і пра-пра-правнук хана Крума. Оскільки престол був визначений для його старшого брата Володимира, Симеона готували стати главою болгарскої церкви. Він одержав блискучу освіту в найпрестижнішому університеті свого часу — знаменитої Магнаурськой школі в Константинополі. Симеон повернувся у Болгарию і пішов в преславский монастир.
Тим часом (889 р.) князь Борис також пішов у монастир, і на болгарському троні запанував Володимир, який спробував відновити язичництво.
У 893 році Борис покинув монастир, скинув із престолу й засліпив свого старшого сина. Після чого Борис скликав церковно-народний собор.
Собор прийняв три важливі рішення: оголосив болгарську (церковнослов'янську) мова офіційною і єдиною мовою церкви й держави, перемістив столицю з Пліски в Великий Преслав і звів Симеона на болгарський трон.
Комерційна війна з Візантією та напад угорців (893—895 рр.)
Безпосередньо після коронації Симеона болгаро-візантійські відносини почали ускладнюватися. Візантійський імператор Лев VI Філософ перемістив торгівлю болгарських купців з Константинополя в Салоніки і збільшив митні збори. Спроби Симеона розв'язати проблему мирним шляхом не увінчалися успіхом. Візантійський імператор сподівався, що по своїй недосвідченості новий правитель Болгарії не буде відповідати на провокації, але помилився.
Восени 894 р. Симеон увірвався у Східну Фракію (у середні віки ця область називалася Македонія) і в битві на околицях Адріанополя (Эдірне) повністю розгромив візантійську армію. Ромейский полководець Кринит був убитий, а імператорська гвардія, що полягала з хозарів, потрапила в полон. Болгарський князь наказав відрізати носи гвардійцям і повернути їх назад імператорові. Ці події були пізніше названі болгарськими істориками "першою торговельною війною в Середньовічній Європі.
У ситуації, що склалася Лев VI звернувся до традиційного для візантійської дипломатії засобу — знайти союзника з півночі. Щедрими дарунками угорці були переконано напасти на Болгарію. У той же час прославлений візантійський полководець Никифор Фока Старий (840—900 рр.) був покликаний з Італії і навесні 895 р. очолив новосформовану візантійську армію.
Симеон не відволікаючи вирушив у похід на Никифора, але ромеї запропонували мир і почали переговори. Не довіряючи візантійцям, Симеон кинув у в'язницю імператорського посланця, залишив більшу частину свого війська на півдні проти візантійської армії, а сам рушив на північ воювати з угорцями. Ця кампанія почалася невдало для болгар і сам князь був змушено шукати притулку у фортеці Дрістр (Сілістра). У підсумку, Симеон уклав перемир'я з візантійцями, що дозволило йому зосередитися на війні з угорцями.
Угорська кампанія й нові війни з Візантією (895—904 рр.)
Скориставшись перемир'ям з Візантією, Симеон підготував каральний похід проти угорців. Підготовка була й дипломатична — був підписаний антиугорський договір з печенігами.
Навесні 896 р. Симеон стрімко рушив на північ і зустрів угорців у рішучій битві на Південному Бузі (сучасна Україна). У запеклому бої угорці (імовірно на чолі з легендарним Арпадом) зазнали важкої поразки. Вони були не тільки повністю розбиті, але й вигнані печенігами далеко на захід, у результаті чого й поселилися в сучасній Угорщині.
Після розгрому угорців, Симеон улітку 896 р. знову вирушив на південь, повністю знищив ромейскі війська в битві під Булгарофігоне (м. Бабаєскі) і осадив Константинополь.
Візантійці були змушені підписати мирний договір, за умовами якого Візантійська імперія повернула болгарську торгівлю в Константинополь, зобов'язалася платити щорічну данину й поступилася Болгарії територією між сучасними Странджей і Чорним морем.
Тим часом болгарський правитель установив свій контроль і над Сербією в обмін на визнання Петра Гойниковича сербським сувереном.
Симеон регулярно порушував мирний договір і нападав на Візантію, анексуючи нові території.
Новий мирний договір 904-ого року установив болгарський суверенітет над Північною Грецією і більшою частиною Албанії. Кордон між Болгарією та Візантією проходив у 20-ти км північніше м. Салоніки.
Визнання як імператора (913 р.)
У травні 912 р. помер Лев VI Філософ і престол був зайнятий його братом Олександром, який правил як регент при малолітньому Константині VII. Навесні 913 р. він відмовився платити щорічну данину Болгарії. Симеон почав військові приготування, але Олександр помер перш, ніж болгари перейшли в наступ, залишивши імперію у руках регентської ради на чолі з патріархом Миколою Містиком. Патріарх приклав великі зусилля, щоб переконати Симеона не нападати на Візантію, але спроби розв'язати справа миром не увінчалися успіхом.
У липні-серпні болгарська армія обложили Константинополь. Почалися нові мирні переговори, які затвердили поновлення щорічної данини і одруження Костянтина VII на одній з дочок болгарського правителя, що перетворило б Симеона у василеопатора (опікуна імператора) і дало б йому законне право правити Візантією.
Але найзначніша частина договору — це офіційне визнання Симеона як імператора болгарів від ромейского патріарха Миколи Містика у Влахернском палаці. Це відбулося в серпні 913-ого року. Акт мав величезне значення й представляв із себе переворот у візантійській экуменической доктрині, відповідно до якої є тільки один Бог на небі й тільки один імператор на землі — візантійський імператор. Він справжній хазяїн і батько всіх народів, а інші правителі — його сини й владою вони наділені винятково від імператора.
У лютому 914-ого року Зоя, мати Костянтина VII, скасувала регентську раду й влада у Візантії перейшла до неї. Вона відразу відреклася від визнання імператорського титулу Симеона і відмовилася від можливого шлюбу між своїм сином і дочкою Симеона.
Війна була єдиною альтернативою болгарського царя. Симеон знову ввірвався у Фракію й штурмом опанував Адріанополем. Візантія почала підготовку до вирішальної війни з Болгарією.
Перемоги під Ахелоєм і Катасиртою (917 р.)
Навесні 917-ого року підготовка Візантії до війни була в самому розпалі. Ромеї вели переговори одночасно з печенігами, угорцями й сербами для спільного нападу на Болгарію. У червні був укладений мир з Арабським халіфатом, що дозволило Візантії сконцентрувати всі свої ресурси. Найелітніші війська й здатні офіцери із усіх провінцій від Вірменії до Італії зосередилися у Константинополі. Болгари повинні були випробувати всю міць Імперії.
Після врочистого молебню, був винесений чудотворний хрест, перед яким усе схилили й заприсяглися перемогти або вмерти. Щоб ще сильніше підвищити дух солдатів гроші їм були виплачені попередньо. Імператриця й патріарх супроводили війська до міських воріт. Візантійці виступили на північ по берегу Чорного моря. Армія була під командуванням магістра Леву Фоки, а флот — майбутнього імператора друнгарія (адмірала) Романа Лакапіна.
20 серпня 917 року до півночі від порту Анхіало (Помор'я) на ріці Ахелой ромеї і болгари зустрілися в рішучому бої. Це безсумнівно була одна з найбільших битв Середніх віків. За відомостями літописців, які збереглися до наших днів, можна сказати, що болгари застосували традиційний для них маневр — наступ, неправильний відступ і рішучий контранаступление (Маркели 792 р., Версинікия 813 р., Салоніки 996 р., Адріанополь 1205г.). Коли византійці захопилися переслідуванням відступаючих болгар, втрачаючи строгий порядок і відкриваючи свій лівий фланг, Симеон кинув з північно-заходу важку кінноти, а все болгарське військо звернулося у контрнаступ. Кавалерійська атака, на чолі з самим царем (кінь Симеона був убитий), була настільки стрімка й несподівана, що відразу знесла лівий фланг і вийшла у тил византійців. Відтиснуті до моря й атаковані із трьох сторін ромеї були повністю знищені. Головнокомандуючий Лев Фока ледь зумів бігти, а інші візантійські полководці загинули. Битва була настільки кровопролитної, що, за словами літописця Симеона Логотета, «якої від століття не бувало». Лев Диякон, що відвідав місце бою через 75 років, відзначив: «І сьогодні можна бачити близько Ахелоя купи кісток ганебно побитого тоді, ромейского війська, що відступало». Болгарська армія кинулася у звичайне для неї рішуче стратегічне переслідування (після перемоги при Онглі 680 р. болгари переслідували візантийців 150—200 км.).
Печеніго-угорський напад з півночі зазнав невдачі. Серби також не посміли протистояти проти Болгарії.
Візантія не одержала допомоги, а болгарська армія вже наближалася до її столиці. У розпачливій спробі зупинити болгар Імперія зібрала всі війська, що ще в неї залишалися й, приєднавши залишки розбитої ахелойской армії, вийшла проти болгарського війська. По відомостях ромейського літописця Лева Граматика візантійська армія була численною. Головнокомандуючим ромеїв був Лев Фока, який прагнув до реваншу, зі своїм помічником Миколою, сином Дуки.
Так відбулася битва під Катасиртах, поруч із Константинополем. Це був нічний бій, у якому болгари напали на візантійців і знову розгромили їх. Лев Фока знову біг, а Микола загинув. Шлях до Константинополя був відкритий для війська царя Симеона.
Однак, болгарська армія повернулася назад у Болгарію. Як і після битви під Каннами, коли Ганнібал не пішов у наступ на Рим, історики не можуть задовільно пояснити, чому Симеон не напав на Константинополь.
Сербська та хорватські кампанії. Смерть Симеона
Відразу по закінченню кампанії проти Візантії, Симеон скинув із престолу Сербії й відправив до в'язниці Петра Гойниковича, який намагався йому зрадити. На його місце цар поставив свого протеже Павла Брановича.
З ініціативи Симеона був скликаний церковний собор (917 або 918 рік), який проголосив самостійність Болгарської патріархії, а новообраний патріарх зробив освячення титулу Симеона «Симеон, у Христа Бога самодержець усіх болгар і ромеїв».
В 918 році болгарське військо організувало похід в Елладу й захопило Фіви.
Безперервні поразки привели в 919 році до перевороту у Візантії. Друнгарій флоту Роман Лакапин замінив Зою, як регент, і заслав її в монастир. Після чого посватав свою доньку Олену за малолітнього Костянтина VII і в 920 році став співправителем, узурпувавши реальну владу в імперії. Саме це Симеон намагався зробити вже сім літ. Зійти на візантійський трон дипломатичними способами стало неможливо й Симеон прийняв рішення розпочати нову війну.
У період 920 — 922 рр. болгарська армія почала одночасний наступ на два фронти: на сході вона подолала протоку Дарданели й осадила місто Лампсак у Малій Азії, на заході ж заволоділа всією територією до Коринфского перешийка. В 921 році болгари знову заволоділи Адріанополем, який Симеон продав Зої в 914 році, і знову підступили до Константинополя.
Тим часом (921г.) ромейская дипломатія намагалася збунтувати сербів на чолі з Павлом Брановичем проти Симеона, але болгарський самодержець замінив на сербському престолі Павла на Захарія й бунт провалився.
На сході болгарське військо, що маневрувало близько Константинополя між 11 і 18 березня 922г., зустріло візантійське при Пигах. У битві ромеї не змогли стримати стрімкого наступу болгаров. Частина візантійських солдатів була вбита, інші потонули в бухті Золотий Ріг.
У Симеона була могутня армія, але він добре усвідомлював, що для завоювання Константинополя потрібний і сильний флот, щоб нейтралізувати візантійський і оточити велике місто з моря. Цар звернувся до арабів, у яких на той час була потужний морська флотилія. В 922 році болгарське посольство було послано до халіфа Убайдаллаху аль-махди в столицю Фатимидского халіфату Кайруан (у сьогоднішній Туніс). Він погодився на пропозицію про спільну атаку по землі й морю, і разом з болгарськими посланниками, відправив у Болгарію й своїх людей щоб уточнити подробиці нападу. Однак, по дорозі назад вони були захоплені візантійцями в Калабрії (Південна Італія). Симеон почав другу спробу, цього разу з аль-дулафи, але й вона провалилася.
Під візантійським впливом сербський жупан Захарій збунтувався проти Болгарії. В 924 Сербія була завойована й приєднана до болгарського царства, а Захарій утік у Хорватію, яка була спільницею Візантії Болгарський корпус під керівництвом Алогоботура ввірвався в Хорватію (926 р.), але потрапив у засідку в горах Боснії й був розбитий. Побоюючись болгарської відповіді, король Томислав (Хорватське князівство було проголошено королівством в 925г.) погодився розірвати союз із Візантією й підписати мир на основі status quo, домовлене за посередництвом єпископа Мадалберта.
Після висновку миру, римський папа Іоанн X послав у Великий Преслав своїх легатів герцога Іоанна і єпископа Мадалберта, які визнали (восени 926г.) імператорський титул Симеона й патріаршество глави болгарської церкви.
Ще з початку 927 року, незважаючи на розпачливі заклики до миру Романа Лакапіна , Симеон почав широкомасштабну підготовку до облоги Константинополя. Однак, облога ця так і не відбулася 27 травня 927 року Симеон помер від серцевої недостатності у своєму палаці у Преславі.
На болгарський трон зійшов син Симеона Петро I (927—969 рр.). Щоб ствердитися як істиний син великого батька, він відразу ж увірвався в Східну Фракію, захопивши міцність Візу.
У жовтні 927 був укладений мирний договір, якої підтвердив основну частину завоювань Симеона. Візантійська імперія зобов'язалася платити щорічну данину Болгарії.
Але саме значиме було те, що із цього договору Візантійська імперія офіційно й остаточно визнавала імператорську гідність болгарського суверена й патриаршій статус голови болгарської церкви. Також був застережений шлюб пануючи Петра й внучки візантійського імператора Романа Лакапина Марії, яка була хрещена під іменем Ірина на честь миру. Цей шлюб був великою перемогою для авторитету Болгарії. Уперше за напівтисячолітню історію Візантії нащадок імператора вийшла заміж поза Імперією.
Усі ці результати розцінюються істориками як плоди генія царя Симеона I.
Інформація з сайту http://uk.wikipedia.org
Використання   матеріалів сайту допускається тільки з ссилкою на сайт.  Сторінку поновлено 26 лютого 2015 року
Сайт створено 10 квітня 2006 року. Василь Стеценко Шпола, Україна 2006-2015