УКРАЇНА

Украї́на — країна у Центрально-Схiдній Європі, розташована у південно-східній частині Східноєвропейської рівнини.

Має спільні державні кордони з Росією на сході та північному сході, з Білоруссю на півночі, омивається Чорним та Азовським морями на півдні. На заході межує з Польщею та Словаччиною, на південному заході — з Угорщиною, Румунією та Молдовою. З Румунією та Росією Україна має не тільки сухопутний, а й морський кордон. Також через море Україна межує із Республікою Болгарія, Туреччиною та Грузією. Площа виключної (морської) економічної зони України становить понад 82 тис. км². Найбільшими чорноморськими портами є Одеса, Іллічівськ, Херсон, Севастополь, азовськими — Маріуполь, Бердянськ, Керч. Загальна протяжність кордонів 6992 км (із них сухопутних 5637 км). Довжина морської ділянки кордону: 1355 км (по Чорному морю — 1056,5 км; по Азовському морю — 249,5 км; по Керченській протоці — 49 км).

Територія України витянута з заходу на схід на 1316 км і з півночі на південь на 893 км, лежить приблизно між 52°20’ та 44°20’ північної широти і 22°5' і 41°15' східної довготи.

Крайній північний пункт — с. Петрівка Чернігівської області, південний — мис Сарич (Республіка Крим), західний — м. Чоп Закарпатської області, східний — с. Червона Зірка

Луганської області. Географічний центр України знаходиться за 2 км на захід від м. Шпола Черкаської області.

Загальна площа України становить 603 628 км², що складає 5,7 % території Європи i 0,44 % території світу. Україна є найбільшою країною, кордони якої не виходять за межі Європи.

Географічний центр Європи знаходиться на території України, неподалік міста Рахова Закарпатської області.

 

Походження назви держави

Докладніше у статтях: Україна (назва) and Державні формації українців

Слово «Україна» — слов'янського походження і означало первісно край, земля, територія. Найімовірніший індоєвропейський корінь *(s)krei- (відокремлювати, різати). Думки розділяються щодо безпосередньої етимології слова, проте найімовірнішим є прямий синонімічний зв'язок зі словом «князівство» — земля наділена, «відкраяна», «украяна» князеві.

Вперше назва з'являється в «Київському літописі» 1187 р. (періоду посилення феодальної роздробленості Київської Русі), де літописець розповідає про смерть переяславського князя («І плакали по ньому всі переяславці… За ним же Україна багато потужила»). З тих часів слово починає часто зустрічатись і в інших літописах, у формах «Київська Україна», «Чернігівська Україна», «Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна» тощо. Інші дослідники виводять слово від значення «найвіддаленіша територія», «пограниччя», проте видається що така інтерпретація завдячує переважно тенденції Російської державної науки трактувати назву «Україна» як «окраїна Росії». Ця інтерпретація пов'язує виникнення слова зі значно пізнішим історичним періодом, і прямо суперечить наявним літописним свідченням XII ст., коли Росії ще не існувало, а Москва була лише невеличким селом на далекій північній окраїні Київської Русі, про існування якого навряд-чи хтось навіть знав на Київщині. Крім того, така інтерпретація суперечить вживаній літописній формі слова, оскільки та ж Київська Україна чи значна частина Переяславської України знаходились в самому центрі Київської Русі. До того ж, з лінгвістичної точки зору, перехід початкового «о-» («окраїна») в «у-» («україна») є сумнівним, бо не відповідає фонологічним законам ані української, ані російської мов.

Отже — «Україна» — означає буквально — «земля, виділена для нас із загалу, відокремлена від решти», коротше — «наша власна земля».

З середини ХVІ ст. це слово з'являється і в зарубіжних джерелах. Так, у листі турецького султана Сулеймана до польського короля Жигимонта 1564 р. ця земля названа Україною.

Універсал короля Стефана Баторія 1580 p. звернений «к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській». З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні «країни або держави, заселеної українцями». Назва «Україна» зафіксована у європейських географіях з 1650, 1666, 1720 та інших років. Це вживання назви цілком відповідало поширенню її в народі, доказом чого є численні пісні, присвячені подіям XVI—XVIII ст. Відтоді назва широко приймається всупереч тенденційній термінології, запроваджуваній російським і польським урядами, і навіть всупереч прямим заборонам (XIX ст. в Росії).

 

Історія України

 

Русь:

1) (Руська земля, історіографічна назва Київська Русь) держава зі столицею в Києві, що сформувалась у IX-X ст. у Середній Наддніпрянщині. У середньовічних джерелах територія

Русі здебільшого обмежувалася Київською, Чернігівською та Переяславською землями і не вживалася на означення Новгорода, Залісся та Галича. Походження назви дискусійне

(основні гіпотези: норманська, слов’янська, кельтська, сарматська);

2) після монгольської навали назва поширилась на різні східнослов’янські землі (Біла, Чорна, Червона або Галицька, Мала Русь тощо) та їх населення. В річпосполитській історіографії назва Русь свідомо протиставлялася назві Московія, тим самим спростовуючи претензії московських царів на українські та білоруські землі. Поступово витіснена назвами Україна й

Білорусь;

3) назва Московської держави в XV-XVII ст. спершу церковно-книжна, згодом в офіційних документах. Поступово витіснена формою Росія, але збереглася в поетичному вжитку.;

4) Збірне значення Русь, поодинокий представник - русин, термін, що зберігався до нашого часу в Галичині, на Буковині та Закарпатті.

 

Київська Русь

Київська Русь — велика середньовічна держава Східної Європи кінця IX - XIII ст. У середньовічних джерелах її називали Русь або Руська земля. Термін "Київська Русь"

впровадили до наукового обігу історики.

Історія утворення

За літописним переказом князь Кий разом з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ - майбутню столицю східнослов'янської держави та сучасної України. У середньовічних джерелах Київську Русь називали Руссю або Руською землею. Давньоруська держава постала внаслідок об’єднання розрізнених східнослов'янських племен у племінні союзи та племінні княжіння навколо території Середньої Наддніпрянщини (Русі у вузькому або етнічному значенні) та Великого Новгорода. Виникнення Київської Русі традиційно пов'язують з формуванням у середині IX ст. Київського князівства і з об'єднанням князем Олегом північних та південних східнослов’янських земель. Поширення влади київських князів на нові території, формування системи адміністрації, судочинства і збирання данини розгорнулися у часи князювання Ігоря (?-945), Ольги (945-964†969) та Святослава (964-972).

Період розквіту

За князів Володимира Святославича (978-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054) Київська Русь трансформувалася в одноосібну ранньофеодальну монархію на основі християнської віри візантійського обряду. За доби князя Ярослава впроваджено перше руське зведення норм світського права "Руська Правда". По смерті Ярослава в Київській Русі розгорнулася міжусобна боротьба за великокняжий престол. Сильну центральну владу на короткий час відновили онук Ярослава Мудрого князь Володимир Мономах (1113-1125) та його син князь Мстислав (1125-1132). З середини XII ст. у державі Київська Русь розпочалася доба удільної роздробленості та відцентрових процесів, які набули значного поширення. Одноосібна монархія перетворилася на колективний сюзеренітет роду рюриковичів. У другій половині XII - на початку XIII ст. Київська Русь складалася з низки самостійних державних утворень, земель-князівств.

Зовнішні відносини

Київська Русь існувала за бесперервної боротьби зі степовими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Для організації відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький з'їзд 1097 р., Долобський з'їзд 1103 р. та інші). Значну роль у становленні Київської Русі відіграв візантійський вплив (церковний, соціокультурний, політичний) та торговельні відносини з Візантійською імперією. Дві поїздки до Константинополя здійснила княгиня Ольга. Під час однієї з них вона прийняла хрещення від константинопольського патріарха. На міжнародній арені Київська Русь заявила про себе походами на Візантію київських князів Аскольда (860), Олега (907), Ігоря (941, 943), Святослава (969-971), Володимира (989), Ярослава (1043), спрямованими на захист торговельних інтересів На руських землях поширилася церковно-богословська література (проповіді, повчання, житія святих тощо), перекладна грецька богословська література, а також літописи з мініатюрами. В XI ст. з'явилися ізборники - рукописні книги зі світськими текстами та повчаннями. Під час князювання Володимира Святославича викарбувано перші давньоруські золоті та срібні монети - златники та срібники. Значно поширилась писемність. За доби Ярослава Мудрого відкрито школи для духівництва, перекладачів та переписувачів, створено першу рукописну бібліотеку при Софійському соборі в Києві.

Монголо-татарська навала і занепад Київської Русі

В 1223 дружини київського, чернігівського, галицького та волинського князівств, які виступили спільно з половцями, зазнали нищівної поразки у битві на р. Калці з передовими загонами монголо-татарського війська на чолі з Джебе та Субедеєм. Після навали полчищ монгольського хана Батия у 1237-1241 рр. Київська Русь припинила існування. Більшість руських земель опинилася у васальній залежності від держави монголо-татарських завойовників - Золотої Орди.

 

ГÁЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗÍВСТВО

ГÁЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗÍВСТВО — південно-західне давньоруське князівство, що існувало в 13–14 ст. Утворилося 1199 р. в результаті об’єднання князівств Галицького та Волинського князем Романом Мстиславичем.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших і розвинутих князівств періоду феодальної роздробленості Русі і мало значний політичний вплив у Європі. До його складу входили землі: Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі, Холмські та ін.

Княжіння Романа Мстиславича

Зростання феодальних відносин у Галицько-Волинському князівстві супроводжувалося утворенням економічно сильної боярської верхівки та загостренням боротьби, що виливалася у великі селянські повстання, спрямовані проти феодального гніту. Для зміцнення князівської влади Роман Мстиславич вів боротьбу проти великого галицького боярства, спираючись на дрібне й середнє служиле боярство, на міське населення. Деякий час він впливав і на Київ. Галицько-Волинське князівство успішно боролося проти нападів Польщі та проти литовських, польських та угорських феодалів. Після смерті Романа Мстиславича (1205 р.) в Південно-Західній Русі спалахнула феодальна війна. Бояри повстали проти Романової вдови Анни та його малолітніх синів Данила і Василька. Єдність Галицько-Волинського князівства була порушена.В його окремих волостях і містах влада перейшла до удільних князів та бояр. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких та волинських земель.

Міжусобиці

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у “Слові о полку Ігоревім” новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались тут впродовж майже шести років (бл. 1206-1212). Однак, внаслідок боротьби з боярською верхівкою, зазнали поразки, і у 1213 на княжому престолі у Галичі засів боярин Володислав Кормильчич, а після його вигнання, у 1214 правителі Угорщини та Польщі домовилися про поділ галицьких земель. В результаті довготривалої боротьби, яка закінчилась 1221, чужинців було вигнано і князем став Мстислав Удатний, який походив з дрібних київських князів, а до того князював у Новгород. На роки його князювання (1221-1228) припадає участь галицьких і волинських полків у битві на Калці (1223). У 1228 Мстислав Удатний покинув Галицьке князівство і передав його угорському королеві. В цей час, укріпившись на Волині, боротьбу за другу свою “напівбатьківщину” розпочинає Данило Романович Галицький. Але тільки в 1238 він остаточно оволодів Галичем, відновивши єдність Галицько-Волинських земель.

Княжіння Данила Романовича

Наприкінці 1239 кордони держави значно розширюються. Саме тоді Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240.

Після здобуття Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Г.В.д., завдавши їй важких втрат. Послаблення внаслідок цього, княжої влади спричинилося до початку міжусобиць. У внутрішні справи держави знову втручаються іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, в якій 17.08.1245 Данило та Василько Романовичі розгромили війська угорських і польських загарбників та загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена, а Данило став повним володарем Галицько-Волинської держави.

На цей час припадає період найвищого її піднесення. Зміцнюються кордони держави. Ще у 1238 Данило Романович розгромив німецьких рицарів під Дорогичином і тим надовго викинув їхні спроби завоювання руських земель. Перестали втручатися у справи князівства і польські князі. Було укладено мирний договір з Угорщиною. Внаслідок поїздки у Золоту Орду (1245-1246), хоча Данило Романович змушений був визнати зверхність хана, він добився підтвердження своїх справ на Галицько-Волинські землі. У 2-й пол. 40-х р.р. 13 ст. зовнішньополітична діяльність князя була спрямована на утворення антимонгольської коаліції держав. З цією метою він не тільки вступив у союз із владимиро-суздальським князем Андрієм, а й прийняв 1253 р. у м. Дорогочині королівський титул від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Коаліція однак з ряду причин не склалася і Данило Романович змушений був у 1254-1255 та 1259 самостійно вести воєнні дії з військами Золотої Орди. Одночасно він втрутився у боротьбу за Австрію та вів війни з литовськими князями. 1258 р. монгольський воєначальник Бурундай звелів Данилові та Василькові зруйнувати укріплення галицьких і волинських міст і скоритися його владі.

Княжіння нащадків Данила

Після смерті Данила Романовича (1264) галицькі і волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269, а згодом його син Володимир 1269-1289) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301). Окремі незначні уділи мали і сини Данила Галицького - Мстислав (Луцьк) та Шварно (Холм з Дорогочином). Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. Від неї відходять окремі землі: турово-пінська, ятвязька. Деякою компенсацією було приєднання частини Закарпаття та деяких земель у Польщі. На початку 14 ст. єдність Галицько-Волинського князівства відновлюється. В цей час тут правив син Лева Даниловича, король Юрій I Львович, головним здобутком якого було утворення у 1303 окремої Галицької митрополії. Після смерті Юрія І Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрієвича і Лева Юрієвича, які проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій-Болеслав Тройденович, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340. Продовжував політику своїх попередників. Зумів врегулювати відносини з Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, напруженими залишилися стосунки з Польщею та Угорщиною, які стали готувати спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали незадоволення його політикою і у квітні 1340 його було отруєно у Володимирі Волинському.

Відразу після смерті Юрія II у внутрішні справи Галицько-Волинського князівства втрутились іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися у Галичині. Лише після декількох років правління боярської олігархії на чолі з Д.Дедьком (1340-1349) Галицько-Волинська держава перестає існувати, і у 1349 Казимир III захоплює Галичину, а згодом ще й Холмщину та Волзьку землю. Волинь, де правив князь Любарт Гедимінович, відійшла до Литовської держави.

В період найбільшого розвитку

У Галицько-Волинському князівстві були розвинуті землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, бджільництво. Значного розвитку досягли ремесла: залізоробне, ковальське (виробництво сільськогосподарських знарядь і зброї), гончарне, будівельне, ювелірне, обробка каменю, шкіри тощо. Найбільшими містами були Галич, Холм, Львів, Волинь, Звенигород, Дорогичин, Теребовля, Белз, Перемишль, Луцьк, Берестя та ін. На кінець 13 ст. у Галицько-Волинському князівстві було понад 80 міст. Князівство було на перетині водних і сухопутних шляхів і підтримувало торговельні зв’язки з іншими давньоруськими землями (Київською, Новгородською та іншими), а також з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею, Німеччиною та Литвою. З Галицько-Волинського князівства вивозили хутро, мед, віск, рибу, сіль, худобу, хліб і ремісничі вироби. Із Заходу сюди привозили вовну, сукна, зброю, скло, мармур, золото та срібло. З узбережжя Чорного моря – рибу, вина, шовк, прянощі та ін.

Сучасний стан

Зараз територія колишнього Галицько-Волинського князівства розділена між Україною (Львівська, Волинська та Закарпатська області) та Польщею.

 

Велике князівство Литовське

Велике князівство Литовське (лит. Lietuvos Didžioji Kunigaikštystė, біл.: Вялікае Княства Літоўскае) - держава, що існувала у Східній Європі в XIII-XVIII ст. ст. В 1230-1240 рр. князь Міндовг об'єднав частину литовських племен у державу - Велике князівство Литовське. За Гедиміна (1316-1341) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к.Л., утвердження спадковості князівської влади. В 14 ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли білоруські землі, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Чернігівщина. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це була федерація великої кількості земель, влада в яких знаходилася в руках місцевої знаті під верховенством великого князя. З 1398 р. держава називалась Велике князівство Литовське, Жемайтійське і Руське, що відбивало велику роль українських, білоруських і російських земель у його розвитку в 14 ст. Ці землі становили 9/10 його території, мали великий економічний потенціал. Князівські литовські роди сприйняли їх політичну культуру, закони, звичаї, мову, релігію, зливалися з місцевою аристократією руських земель. Руська еліта в 14 ст. поділяла панівні позиції у В.к.Л. з литовською знаттю.

14-15 сторіччя

 Для зміцнення зовнішньополітичного становища В.к.Л. у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації в 1385 р. князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею. Унія створила умови для перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві (1410), приєднання Жемайтії та земель за Німаном до В.к.Л., водночас сприяючи привласненню українських земель польським панством, поширенню в Україні польського шляхетського права та фільварково-панщинної системи. Яґайлу не вдалося створити єдину державу, але унія визначила процес зближення В.к.Л. і Польщі й поступове зменшення ролі руських елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у католицтво правлячої верхівки В. к. Л. (1387). У 1447 р. Кревська унія 1385 р. перетворилася на династичну - через обрання великих литовських князів одночасно і польськими королями (до 1572 р. - Ягеллони, нащадки Ягайла).

Політичний та державний устрій В.к.Л. формувався у 15-16 ст. як станово-представницька монархія, влада в якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. За Віленським привілеєм 1447 р. юридично оформлялися права "князів, панів, шляхти". На поч. 16 ст. князівська влада в різних юридичних актах закріпила та розширила майнові й особисті права шляхти, її судові імунітети, право на власний суд. Як вищий дорадчий орган складалася державна рада - Пани-рада. Формувався сейм - від надзвичайних з'їздів боярства-шляхти (перші з'їзди - 1401, 1413, 1447 рр.) до постійно діючого органу. Відбувається посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на землю.

Радомська конституція 1505 р. визначила органи станової монархії В. к. Л. - двопалатний сейм (сенат, шляхетська ізба), шляхетські сеймики, що отримали право на законодавчу діяльність та деякі функції управління. В 1-й пол. 16 ст. під впливом соціально-політичних процесів у Польщі зростала активність литовської шляхти, посилилося прагнення обмежити всевладдя магнатів, розширити свої політичні права. З 1512 р. шляхта стала надсилати своїх депутатів до сейму. Виключне становище шляхти та магнатів у В. к. Л., закріпачення селянства оформили Литовські Статути 1529, 1566, 1588 рр. Одночасно князівська влада проводила політику ліквідації автономних князівств на руських землях, адміністративної централізації. За адміністративною реформою 1564-1566 рр. В. к. Л. було поділене на 13 воєводств; на українських землях утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводство.

З 2-ї пол. 15 ст. в становищі В.к.Л. відбуваються серйозні зміни: падіння Золотої Орди призвело до втрати союзника в боротьбі з Московським князівством, посилились зіткнення з Московською державою за кордони (у війні 1500 - 1503 рр. Литва втратила Чернігово-Сіверщину), з виникненням Кримського ханства починаються набіги татар на В. к. Л. (з 1480-х рр.).

Неспроможність протистояти тискові Московської держави в Лівонській війні (1558-1583), а також прагнення шляхти обмежити магнатів, зрівняти права з польською шляхтою дали поштовх до підписання у 1569 р. Люблінської унії. В. к. Л. утворило з Польщею федеративну державу - Річ Посполиту. У її складі В. к. Л. зберегло певну автономію: свої органи управління, військо, фінанси, судочинство, що велося на основі Литовських статутів, державну ("руську") мову. Одночасно відбувається швидке спольщення В. к. Л. - переселення поляків, поширення польської мови, домінування польської культури. Майже всі українські землі за Люблінською унією було включено до складу Польщі. У межах В. к. Л. залишились тільки північно-західні руські землі: Берестейщина і Пінщина.

Внутрішню та зовнішню політику Речі Посполитої визначала Польща. Але провідна роль магнатів у В. к. Л. зумовила посилення їх ролі і в Речі Посполитій. Розорення дрібної та середньої шляхти з кінця 16 ст. сприяло підпорядкуванню її магнатам та домінуванню магнатської верхівки в соціально-політичному житті держави. На поч. 17 ст. шляхта зробила спробу посилити свої позиції, використавши Реформацію та конфіскацію церковних земель. Але в 1606-1607 рр. Сиґізмунд ІІІ розгромив рокош - масовий збройний виступ протестантської шляхти.

Виникнення козацтва відбувається на південних кордонах В. к. Л. з кінця 15 ст. Правлячі кола, магнати В. к. Л. в 1-й пол. 16 ст. в основному прихильно ставились до козацтва, як до вільних служилих людей нижчих прошарків; тут давалися взнаки прагнення зняти соціальну напругу, що виникала під час ревізій, а також необхідність оборони південних кордонів В. к. Л. В умовах турецько-татарської агресії в державі фактично не було створено систему оборони, бо така система вимагала постійної армії, великих податків, що могло посилити владу великого князя і привести до втрати станових привілеїв магнатів і шляхти. Знать В. к. Л., що одночасно виступала й державцями на місцевому рівні, розглядала козаків як союзників та як постійну силу, що вела боротьбу проти татар і турків.

Але вже в 1-й пол. 16 ст. козацтво починає формуватись як самостійна сила у В. к. Л., що діяла всупереч офіційній політиці польсько-литовського уряду стосовно Кримського ханства, Османської імперії, Московської держави. У 1550-х рр. діяльність старости черкаського і канівського Дмитра Вишневецького сприяла виділенню козацтва в автономну, незалежну від В.к.Л. організацію, що вела власну міжнародну політику, утворенню військово-політичного центру козацтва - Запорозької Січі.

У 1560-х рр. козаки брали активну участь у війні В. к. Л. та Росії. Уряд В. к. Л. і гетьман Г.Ходкевич використовували їх як гарнізони фортець, для розвідки, охорони. Козацькі загони підпорядковувались великому князю литовському. В 1568 р. створюється перший реєстр козаків у В. к. Л. - 300 чол., які служили князеві за плату. Як особливі частини литовської армії вони несли службу в гарнізонах у районі Вітебська, Орші. Після Люблінської унії політику щодо козацтва в Україні визначала Польща.

Як частина Речі Посполитої Литва в кінці 16 - 1-й пол. 17 ст. вела війни з Московською державою, Швецією, Туреччиною. Литовські магнати і шляхта були активними учасниками польської інтервенції в Московію на початку 17 ст.

Під час Визвольної війни українського народу середини 17 ст. війська В. к. Л. брали участь у боротьбі проти Української держави Б.Хмельницького. Литовський гетьман Януш Радзивілл (1612-1655) керував каральними походами в Україну, розправою над населенням у захопленому 1651 року Києві. 1654 року його війська були розгромлені українськими козаками в Білорусі.

Із середини 17 ст. спроби В. к. Л. зберегти свою широку автономію в Речі Посполитій закінчилися невдачею. Цьому сприяла шляхетська анархія, політика литовських магнатів, які прагнули задовольнити власні амбіції, а також зовнішні фактори. Поступово В. к. Л. втрачає елементи державності, перетворюється у провінцію Польщі. З 2-ї пол. 17 ст. вже не збирались окремі сейми В. к. Л.; його представників у сеймі Речі Посполитої було менше третини. А події Північної війни (1700-1721) - воєнні дії на території В. к. Л., захоплення Швецією та Росією - призвели до економічного хаосу, загибелі третини населення. Рішеннями сейму в 1788-1792 рр. ліквідовано залишки автономії В. к. Л. - створено єдині для Речі Посполитої органи виконавчої влади, військо, фінанси.

Як складова частина Речі Посполитої в 1795 р. більша частина В. к. Л. за третім поділом увійшла до складу Російської імперії.

Історичним спадкоємцем В. к. Л. стала Литовська Республіка, що відновила державну незалежність у 1918 р. У 1940 р. Литву окупував СРСР; 1991 року вона знову здобула державну незалежність.

 

Річ Посполита

Річ Посполита (пол. Rzeczpospolita — республіка) — феодальна держава, яка складалася з Польщі та Литви, до якої входити також білоруськi та українські землі — Галичина, Поділля, Волинь, Брацлавщина та Київщина.

Існувала від часу Люблінської унії 1569 р. до третього поділу Польщі 1795 року.

Державний устрій

Державний устрій Речі Посполитої оформився при королі Генріхові Валуа (1573 —1574).

Парламентська влада

Найвищим законодавчим органом держави був з’їзд феодалів — сейм, що обирав короля. В період між сеймами король управляв державою разом і за згодою з обраною сеймом Радою резидентів.

Під час прийняття рішень сеймом існувало право “ліберум вето”.

3 другої половини XV ст. в Польщі усталилася двопалатна структура сейму, який складався з двох ізб — сенаторів і послів; остання репрезентувала шляхту — виборців. На елекційних сеймах сенат засідав у великому королівському наметі, що звався шопою, а посли воєводств і земель — на майдані, оточеному ровом, так званому Колі. Присутня на елекції шляхта, участь якої у виборах не обмежувалася, збиралася в окремих наметах, поза Колом. Зокрема, від шляхти правобережних воєводств, враховуючи послів, присутніми на елекції 1632 р. було 186 осіб.

Суб'єкти держави

Велике князівство Литовське зберігало певну автономію у складі Речі Посполитої (мало свої органи адміністративного управління, військо, фінанси, судочинство велося на основі Литовських статутів).

Під час загострення боротьби магнатських угруповань за владу, феодали Речі Посполитої створювали конфедерації. Відкриті виступи конфедератів проти короля називалися рокошами.

Збройні сили

Збройні сили Речі Посполитої складалися з посполитого рушення і кварцяного війська. Існували також власні, так звані надвірні, війська окремих магнатів. Були рекрути (“вибранці”) з селян.

Війни та походи

За правління Стефана Баторія, Сігізмунда ІІІ, Владислава IV, Яна II Казимира, Яна III Собеського, Августа II Річ Посполита вела безперервні війни проти Московської держави, Османської імперії, Швеції та багатьох інших країн Європи.

З кінця 16 століття у походах польського війська проти турків брали активну участь українські козаки, що іноді мало вирішальне значення для ходу війни ("Хотинська війна" 1621 року, "Віденська відсіч" 1683 року).

Наслідком численних воєн, що їх вела Річ Посполита було її ослаблення. В кінці 16 — 2-й половині 17 століття в країні загострилися класові суперечності, набрали масового характеру антифеодальні виступи селян і ремісників. В Україні та Білорусі широко розгорнулася боротьба народних мас за соціальне та національне визволення (селянсько-козацькі повстання під проводом К.Косинського (1591—1593), Т.Федоровича (1630), І.Сулими (1635), К.Скидана (1637), Я.Острянина (1638) та ін.).

Внаслідок Хмельниччини (1648—1654) Лівобережна Україна приєдналася до Московської держави.

В кінці 17 ст. і особливо в першій половині 18 ст. Річ Посполита переживала глибоку внутрішню кризу: занепадала торгівля і ремесло, втрачала силу королівська влада, зміцнювалася влада магнатів, зростала феодальна анархія і безправ’я населення. Спроба молодої польської буржуазії та передових кіл шляхти реформувати державний устрій Речі Посполитої у 2-й половині 18 ст. зазнала протидії реакційної частини магнатів, яких ззовні підтримували Росія, Пруссія та Габсбурґи. Внаслідок трьох поділів (1772, 1793 і 1795) Річ Посполита припинила існування. Правобережну Україну та Білорусь було приєднано до Росії, Галичину — до володінь Габсбурґів.

 

Хмельниччина

Хмельниччина — традиційна історична назва української національно-визівольної революції 17 ст. (1648 — 1657), за якої під проводом Богдана Хмельницького визволилася значна частина українських земель з-під влади Речі Посполитої (Польської феодальної держави) і дійшло до утворення козацько-гетьманської держави - «Війська Запорозького» (згодом «Малоросії»), що існувала до 1780-их pоків.

Виникнення

Генеза козацької держави «козацького панства» була значно старша за Xмельниччину На думку деяких істориків (Івана Крип'якевич, Наталія Полонська-Василенко, Л. Окіншевич та ін.), українська козацька держава з'явилася ще в 16 ст. (Запорізька Січ). Вячеслав Липинський вважав, що Козаччина «ставала поволі в національно чужій Речі Посполитій державою в державі». Але то були тільки зародки козацької державности, яка в 17 в. піднеслася до ідеї «Козацького Панства» на старих козацьких теренах Наддніпрянщини (включно з Києвом) і на землях нової української колонізації на Лівобережнії (зокрема на півдні його), які козацтво вважало за набуток своєї шаблі й свого плуга. Ця ідея виросла на традиціях старої укрансько-руської державности, що жили в Україні й за часів Литовсько-Руської Держави та поль. панування після Люблінської Унії 1569. Ці традиції були живі й у колах української православної шляхти та вищого духовенства (Києво-Могилянський гурток 1620-1630-их pp.; протестація православного духовенства на сеймі, 1620-1621). Від часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного ці традиції входять в ідеологічний арсенал Козаччини. Про це добре знали в Польщі і в Західній Европі, зокрема у Швеції й у Семигороді, і вважали, що «козацький народ може відділитись від Польщі й збудувати окрему Річ Посполиту ... якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціатора» (слова семигородського князя Бетлен-Габора 1628). Такий вождь і з'явився в особі Богдана Хмельницького.

Вже перші вістки про повстання Богдана Хмельницького та його союз з Туреччиною й Кримом, показали польському урядові, що це початок національно-визвольної революції. Про те, що козаки „absolutnie chca; w Ukrainie dominowac'" і що Хмельницький „novus formatur... ducatus", писали й коронний гетьман Микола Потоцький (березень 1648), і знавець українських оправ Адам Кисіль, воєвода брацлавський (травень 1648).

Концепції державного устрою України

В українських політичних колах того часу були різні концепції нового державного устрою України. Серед православної шляхти й вищого духовенства досить популярною була ідея двоєвладдя: митрополіта київського й гетьмана Війська Запорзського, відносини яких з Польщею були б подібні до Бранденбургу (Пруссії). Але військові перемоги Хмельницького 1648-1649 і тріумфальний прийом гетьмана в Києві 1648, де його всі вітали, як «Мойсея, спасителя, збавителя і свободителя народу руського з неволі ляцької ... пресвітлого володаря й княжої Руси», були рішучою перемогою «козацького панства». Під час переговорів з польським посольством на чолі з А. Киселем у Переяславі (лютий 1649) Хмельницький сказав, що він «єдиновладний самодержець руський» і «досить має сил в Україні, Поділлі і Волині ... в землі й князівстві моїм по Львів, Холм і Галич». Для польських послів стало ясно, що Хмельницький «Україну і всю Русь виповів ляхам». Виленський панегірик 1650-1651 на честь Хмельницького ствердив: «Когда король Казімір єсть в Польще Іоан, - в Русі єсть гетман Хмельницький Богдан».

Свідомість божественного походження своєї влади з'являється в Хмельницького ще раніше. В листі до московського воєводи 29 липня 1648 він титулує себе так: «Богдан Хмельницький, Божією милостію Гетьман з Військом Запорозьким». Ця формула відтоді повторюється в усіх офіційних козацьких документах того часу: «Божією милостію Великого Государя нашего, пана Богдана Хмельницького, Пана Гетьмана всего Войска Запорозького» (лист глухівського сотника Сахна Вейчика до Севського воєводи князя Т. Щербатова 22 квітня 1651). У зверненнях чужинці Хмельницького титулували: „Illustrissimus Princeps" (або: „Dux"). Грецькі митрополіти, що були в Україні 1650, поминали його під час служби Божої, як «Государя і Гетьмана Великої Росії». Князем і монархом титулував Хмельницького турецький султан, «світлішим князем» („Illustrissimus dux") називали його інші чужоземні володарі.

Переяславська угода 1654 не змінила державного статусу України, титулу і влади її гетьмана. «Військо Запорозьке» й далі залишилося окремою самостійною державою, «Руською державою» («Государство Російське», як називав її Богдан Хмельницький в листі до московського царя 17 лютого 1654: «Малоросійское Государство», як писали тоді і пізніше в Москві), з власним головою держави - гетьманом Війська Запорозького, обираним довічно; навіть з виразними тенденціями спадковости та династичности його титулу та влади, з власним урядом, власним військом, власною зовнішньою політикою (обмеження зносин з Польщею й Туреччиною не було запроваджене в життя), власним суспільним та економічним устроєм, власним законодавством і судівництвом, власними фінансами (обов'язок доходи з міст передавати в «государеву казну» залишився тільки на папері), нарешті, з власним церковно-культурним життям. Єдиною ознакою, скорше символом зверхности московського царя був його новий, український титул («царь Малой России, великий князь Киевский й Черниговский») і наявність московської залоги в Києві.

У руках Богдана Хмельницького залишилася вся повнота державної влади і щодо внутрішніх справ країни і щодо її зовнішньої політики, яку він провадив самостійно й незалежно. Гетьман і далі був «государем і гетьманом» української держави, «зверхнілшим владцею і государем отчизни нашої», як його називають офіційні українські документи, «нашей земли начальником і повелителем» (митрополіт Сильвестр Косів, 1654) «господарем усієї Руської землі» (сам Богдан Хмельницький, 1655), „dementia . divina Generalis Dux Exercituum Zaporoviensium" (лист до господаря Валахії К. Шербана, 1657). «Як цар у своїй землі цар, так гетьман в своїм краю князь або король» (слова гетьманського писаря Івана Виговського семигородському послові 1657). Державний статус України за Хмельниччини здобув собі міжнародного визнання. Корсунський союзний договір зі Швецією 6 жовтня 1657 визнавав Україну за «народ вільний і нікому не підлеглий» („pro libera gente et nulli subjecta").

Хмельниччина та Білорусь

У висліді Хмельниччини була не тільки утворена нова державна формація «Войска Запорожского Украйна» (як її називали в Москві); а й відновлена стара «Руська Держава» («Государство Російское» &msash; в розумінні України: лист Богдана Хмельницького до московського царя 17 лютого 1654). У всіх переговорах зі Швецією й Семигородом Хмельницький вимагав визнання прав козацької держави «на всю стару Україну, або Русь (Роксолянію), де грецька віра і мова їх ще існує, аж по Вислу».

У зв'язку з цим в українській політиці щораз більше активізувалася білоруська проблема. Вона цікавила Козаччину ще в 16 ст. (походи Григорія Лободи й Наливайка), Хмельницький віддавав їй увагу з самого початку революції. Він підтримував козацький рух на Сході Білорусі під проводом К. Поклонського. 1655-1657 існував Білоруський полк під владою Війська Запорозького. В Білоруський полк, гетьман призначав своїх свояків Івана Золотаренка, «гетьмана Сіверського» (1655), І. Нечая («полковник Білоруський, Могилівський, Гомельський і Чауський», 1656). Д. Виговського («полковник Биховський», 1655).

1656 Хмельницький прийняв під свій протекторат Слуцьке князівство, яке належало князю Б. Радзівілові, а 1657 Старий Бихов, якому він видав універсал на вільний торг з Україною; 28. 6. (8. 7.)

1657 на прохання пинської шляхти прийняв під свій, своїх наступників і Війська Запорозського протекторат Пинський, Мозирський і Туровський повітів. Ці акції викликали велике занепокоєння Москви, яка розпочала «боротьбу двох Русей за Русь третю» (Вячеслав Липинський).

Хоч смерть Хмельницького припинила дальшу експансію України на білоруські землі, але традиція «Руської Держави» збереглася в українській політиці за Івана Виговського, а відгуки її знаходимо й пізніше.

Наслідки

Xмельниччина чимало змінила міжнародно-політичну систему Східної Европи, а також внесла певні зміни в соціально-економічну структуру Козацько-Гетьманської України, створила нову провідну верству - козацьку старшину, що згодом, у 18 ст., перетворилася на українську шляхту, а в 19 ст - на українське дворянство. Xмельниччина відновила державний розвиток українських земель, продовжила традицію старої українсько-руської державности й пронесла її, з відповідними змінами й модифікаціями, до новітньої доби (національно визвольна революція 1917 й утворення модерної української держави 1917 - 1920 pp.).

 

Українська Народна Республіка

Українська Народна Республіка (УНР), назва укр. держави спершу на території Наддніпрянщини — укр. земель кол. Рос. Імперії, а з 4. 1. 1919 також на зах.укр. землях кол. Австро-Угорщини; проголошена у 3 Універсалі Укр. Центр. Ради (20. 11. 1917) у федеративному зв'язку з Росією; цілком самостійною УНР стала після 4 Універсалу (22. 1. 1918). За гетьманського уряду назву УНР замінено назвою Українська Держава (29. 4. 1918 — 14. 12. 1918); за Директорії відновлено назву УНР. На укр. землях УНР проіснувала до 1920, коли гол. Директорії й уряд УНР виїхали на еміґрацію. Екзильний уряд УНР перебував насамперед у Польщі, а 1939 — 40 у Франції. По другій світовій війні 1947 — 48 створено Укр. Нац. Раду як передпарлямент екзильного Держ. Центру УНР, що продовжує традиції нац. респ. уряду України.

Українська Народна Республіка (УНР) (період Центральної Ради - з 07.11.1917 по 29.04.1918)

Президент УНР

Грушевський Михайло Сергійович (29.04.1918)

Парламент – Центральна Рада (04.03.1917 - 29.04.1918)

Голова ЦР – Грушевський Михайло Сергійович (04.03.1917 - 29.04.1918)

Президія ЦР (06.07.1917 - 29.04.1918) – діяла між сесіями ЦР

Голова – Грушевський Михайло Сергійович

Виконавчий орган – Генеральний Секретаріат (15.06.1917 - 22.01.1918)

Голова ГС – Володимир Винниченко (15.06.1917 - 16.07.1917)

Генеральні Секретарі:

Володимир Винниченко – ген. сек. внутрішніх справ

Сергій Єфремов – ген. сек. міжнаціональних справ

Христофор Барановський – ген. сек. фінансів

Борис Мартос – ген. сек. земельних справ

Симон Петлюра – ген. сек. військових справ

Валентин Садовський – ген. сек. судових справ

Іван Стешенко – ген. сек. освіти

Генеральний Писар – Павло Христюк

Голова ГС – Володимир Винниченко (16.07.1917 - 30.01.1918)

Генеральні Секретарі:

Володимир Винниченко – ген. сек. внутрішніх справ

Борис Мартос – ген. сек. земельних справ

Христофор Барановський – ген. сек. фінансів

Валентин Садовський – ген. сек. судових справ

Симон Петлюра – ген. сек. військових справ

Всеволод Голубович – ген. сек. шляхів

О. Зарубін – ген. сек. пошти і телеграфного зв'язку

Олександр Шульгін – ген. сек. міжнаціональних справ

М. Зільберфарб – ген. сек. єврейських справ

В. Міцкевич – ген. сек. польських справ

П. Стебницький – ген. сек. при Тимчасовому правлінні в Петрограді

Мойсей Рафес – ген. сек. державного контролю

Виконавчий орган – Рада Народних Міністрів (22.01.1918 - 29.04.1918)

Голова Уряду (прем'єр-міністр) – Всеволод Голубович (30.01.1918 - 24.03.1918)

Голова Уряду (прем'єр-міністр) – Всеволод Голубович (24.03.1918 - 29.04.1918)

Українська Держава (період Гетьманату)

Гетьманат, Українська Держава

Українська Народна Республіка (УНР) (період Директорії, з 26.12.1918 до 18.11.1920)

  

Західноукраїнська Народна Республіка

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) - держава, створена в листопаді 1918 року на частині українських земель, що входили до Австро-Угорської імперії.

Історія

Напередодні Першої світової війни значна частина українських земель - Східна Галичина, Буковина - перебували у складі Австро-Угорщини. В жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав. Рішучі заходи зі створення власної держави почали робити й українці на західноукраїнських землях.

Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВС), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських Січових Стрільців Дмитра Вітовського.

18 жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада) - політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії.

19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини. Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Народної Ради, яким став Євген Петрушевич.

31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 р. у Кракові), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал К. Гуйн відповів категоричною відмовою. Тоді на вечірньому засіданні УГВС 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.

Листопадовий чин

В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані сотником Д.Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у місті.

9 листопада 1918 р. УНРада утворила свій тимчасовий виконавчий орган, який був 13 листопада 1918 р. перетворений на уряд - Державний Секретаріат ЗУНР-ЗОУНР.

13 листопада 1918 р. було затверджено Конституційні основи новоствореної держави - "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії", згідно з яким вона отримала назву "Західно-Українська Народна Республіка". Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину. Територія ЗУНР становила 70 тис. кв. км, населення - 6 млн осіб. Був затверджений герб держави - Золотий Лев на синьому тлі та прапор - блакитно-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням.

Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судівництва (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну реформу (14 квітня 1919 р.).

Наслідком активної зовнішньо-політичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрії, Угорщині і Німеччині і дипломатичних представництв у Чехо-Словаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії та ін.

Українсько-польська війна

До нової Української держави єврейське та німецьке населення поставились лояльно, а поляки розпочали воєнні дії проти української влади. Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину.

21 листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з кінця грудня УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станіславі (тепер Івано-Франківськ).

4 січня 1919 р. було сформовано новий уряд на чолі з С.Голубовичем і створено Виділ УНРади (складався з 9 членів) під керівництвом Є.Петрушевича.

1 грудня 1918 р. делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об'єднання ЗУНР і УНР та остаточно схвалену вищим органом держави 3 січня 1919 р.

22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом "Про форму влади в Україні", прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву "Західна Область Української Народної Республіки" (ЗО УНР, ЗОУНР).

Проте внаслідок складної міжнародної і внутрішньої ситуації возз'єднання двох українських держав не було втілене у життя, і їх адміністративні органи продовжували діяти майже незалежно.

В січні-травні 1919 р., незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини.

В середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію]. Але наприкінці лютого 1919 р. успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької мирної  конференції, яка для переговорів з урядом ЗОУНР про умови перемир'я з Польщею вислала місію у складі: голова - генерал Бертелемі (Франція), члени - полковник А.Віярд (Велика Британія), професор Лорд (США) і полковник Стабіле (Італія). Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40% Східної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились. 13 травня 1919 р. Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії, яку очолював генерал Л.Бота, були прийняті українською стороною. Проте умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були відкинуті польським урядом. В цих умовах 15 травня 1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута сформована і озброєна у Франції 80-тисячна польська армія генерала Ю. Галлера, яка (на вимогу Антанти) призначалась лише для боротьби проти більшовиків.

На початку червня 1919 року польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. У зв'язку з критичним становищем ЗОУНР 9 червня 1919 р. уряд С. Голубовича склав свої повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, який отримав титул диктатора ЗОУНР. Для виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган - Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем було призначено генерала О.Грекова. 7-28 червня 1919 р. УГА під командуванням О. Грекова провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції. 16-18 липня 1919 р. УГА відступила за р. Збруч. Територію ЗОУНР окупували польські війська.

Еміграція

З липня до листопада 1919 р. місцем перебування керівництва ЗОУНР був Кам'янець-Подільський.

Наприкінці листопада 1919 р. Є.Петрушевич і уряд ЗУНР були змушені переїхати до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність щодо захисту державних інтересів ЗУНР. Найвища Рада Антанти 25 червня 1919 р. (за іншими даними 29 червня), побоюючись наступу більшовиків за Збруч, погодилась на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за союзними державами.

21 листопада 1919 р. під тиском польської сторони було укладено "Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину", за яким Галичина входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну статус цих земель мав визначатися шляхом самовизначення місцевого населення. 8 грудня 1919 р. Найвища Рада Антанти, визнавши східним кордоном лінію Керзона, юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння.

Державно-правовий статус Галичини як окремого утворення був зафіксований у Севрському мирному договорі 1920.

На протязі 1920-1923 рр. уряд ЗУНР і президент Є.Петрушевич постійно ставили перед Ліґою Націй, Найвищою Радою і Радою Послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території республіки і відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти зацікавлені в існувані сильної Польської держави як  противаги Радянській Росії, не наважувались прийняти справедливе рішення з цієї проблеми.

В березні 1921 р. делегація ЗУНР (К. Левицький, Є.Брайтер, О.Назарук, Л.Мишуга) висловила рішучий протест проти укладення Ризького мирного договору 1921 р.1921 року Рада Ліґи Націй прийняла ухвалу про організацію в 1922 р. міжнародної конференції з проблеми міжнародно-правового статусу Галичини.

В квітні-травні 1922 р. питання про долю окупованих Польщею українських земель обговорювалось на Генуезькій конференції.

14 березня 1923 р. на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Пуанкаре зустрічався митрополит А.Шептицький, але безуспішно.

15 березня 1923 р. екзильний уряд ЗУНР припинив існування.

 

Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР, до 1937 р. — УСРР) - одна з 15 колишніх союзних республік СРСР, комуністична державно-політична формація, що постала внаслідок збройної аґресії Радянської Росії при допомозі місцевих більшовиків у 1917-20 pp. проти Української Народної Республіки.

За розміром площі (603700 кв. км) була третьою союзною республікою СРСР - після РСФСР і Казахської РСР.

Із 6466 кілометрів кордонів УРСР 4142 км припадали на інші республіки СРСР.

Населення УРСР 1981 року складало 50,1 млн осіб (у тому числі - 31,4 млн міського населення), з них 36,6 млн українців (за кількістю населення УРСР стояла на 2-му місці в СРСР після РСФСР).

Адміністративно УРСР була поділена на 25 областей, 479 районів і 8522 сільські ради; мала 402 міста і 901 селище міського типу (1980).

Не вся українська етнографічна територія (747 500 кв. км, населення - 57 млн) входила до складу УРСР.

Столиця — Київ (до 1934 р. - Харків).

Історія

Радянська історіографія веде історію УРСР з 25 грудня 1917 року, коли більшовики скликали в Харкові свій Всеукраїнський з'їзд рад, на якому створили уряд, альтернативний до Генерального Секретаріату УНР.

У 1917-1920 pp. відбулися три спроби встановлення більшовицької влади в Україні, супроводжувані військовою інтервенцією радянської Росії.

УСРР (до січня 1919 р. використовувала назву "Українська Народна Республіка") була формально проголошена як «окрема держава» на III Всеукраїнському з'їзді рад 6-10 березня 1919 р., коли ухвалено першу конституцію УСРР.

Наприкінці 1920 року радянська Росія за підтримки місцевих большевиків встановила свою владу в Україні.

30 грудня 1922 року УСРР разом з РСФСР, Білоруською РСР та Закавказькою Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою (Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, втрачаючи таким чином номінальну незалежність, яку мала доти.

У 1920-х pp. большевицький режим в Україні закріпився, застосовуючи тактику репресій (винищено повстанський рух, ліквідовано національні комуністичні партії, а згодом різні ухили, наприклад, «шумськізм») і концесій (українізація, Нова Економічна Політика, початкове толерування УАПЦ).

З 1928 року впроваджено в життя 5-річний план, а з ним колективізацію сільського господарства та індустріалізацію коштом селянства. Тоді припинено НЕП, а в національній політиці Москва побоялася українського культурного відродження і вдарила по діячах культури, науки і релігійного життя, інсценізуючи процес Спілки Визволення України 1930 року. Від колективізації жахливо потерпіло село, особливо в часи штучно викликаного голодомору 1932-1933 рр.

У 1930-х pp. проведено кількакратні чистки в державному та партійному апараті УСРР; перші секретарі ЦК КП(б)У чергувалися один за одним (Лазар Каганович, Станістлав Косіор, Микита Хрущов).

У 1935-1937 рр. чистку перекинено на всі щаблі партійних і урядових кадрів. Косіор і другий секретар КП(б)У Постишев були ліквідовані, кілька керівних діячів наклали на себе руки. Масово розстрілювали діячів української культури. Було скасовано рештки адміністративної й економічної автономії УРСР.

Щойно після того, як у великій чистці обезголовили на 70-80% державно-партійний апарат УРСР, 1938 року на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У скерували Микиту Хрущова.

Друга світова війна

У дипломатичній співпраці з Гітлером Сталін приєднав у вересні 1939 р. і червні-липні 1940 р. до УРСР західноукраїнські землі.

Німецько-радянська війна (1941—1945) відбувалася значною мірою на українських землях, й Україна зазнала в ній великих руйнацій і шкоди. Територію України знов було адміністративно розподілено на західну (Дистрикт Галичина у складі Генерал-губернії) та східну (Райхскомісаріат Україна) частини, права корінного населення значно обмежено, незважаючи на періодичні, суто формальні, вияви «симпатії» до українства (наприклад, заборона в деяких містах на вживання російської мови в адміністративних установах).

У 1943—1944 рр. Червона армія визволила територію УРСР від німців і почала відновлювати радянські порядки.

Початково на Західній Україні велася дещо відмінна політика (наприклад, колективізацію відкладено на 1948—1950 pp.), проте ліквідація Греко-Католицької Церкви і боротьба проти збройного підпілля УПА створила з західноукраїнських земель пацифіковану зону з масовими депортаціями й арештами.

Початкові надії, що автономія й зовнішній престиж (вступ УРСР до ООН) по війні зростуть, не виправдалися. Сталін і партійне керівництво в Москві повели «політику твердої руки».

Післявоєнна відбудова

Знищена війною матеріально і вичерпана у людських ресурсах, Україна боролася з труднощами відбудови і відновлення. За сов. підрахунками, воєнні шкоди України становили 285 млрд карб. (у довоєнній валюті). Уряд УРСР одержав лише незначну частину з відшкодувань від держав Осі, недостатню для потреб знищеної економіки. Україні самій доводилося відбудовувати своє нар господарство, без зовн. допомоги (Совєти відкинули план Маршала), до того ж давати свої незначні засоби і робітну силу на відбудову тепер збільшеної сов. імперії. Ряд евакуйованих у глибину СРСР підприємств не повернено на Україну. 1946 Україна зазнала чергового голоду. Поряд з тим почався наступ на деякі концесії, надані укр. культурі під час війни, як також проведеному кін. 1940-их pp. чергову чистку в КП(б)У під закидом буржуазного націоналізму.

У 1950-х pp. далі тривав аґресивний наступ великодерж. шовінізму на українство, зокрема на зах.-укр. землях по другій світовій війні фізично винищено організоване збройне й політ. підпілля (УПА, ОУН). 1951 моск. «Правда» викривала націоналістичні ухили в творах таких режимних авторів, як В.Сосюра (поезія «Любіть Україну») й О.Корнійчук (лібретто опери «Богдан Хмельницький»). Це було продовження «ждановщини» у нац. політиці, здійснюване першим секретарем ЦК КПУ росіянином Л. Мельниковим. «Холодну війну» з небезпекою можливої війни Кремль використав як додатковий аргумент на посилення терору на Україні, поширеного й на єврейське населення.

Однак смерть Й. Сталіна і наступна боротьба за владу в Кремлі деякою мірою захитали цей курс. Це виявилося в усуненні першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова, обвинуваченого в русифікації зах.-укр. земель, і призначенні на його місце О. Кириченка, першого українця від часу короткого секретарства Д.Мануїльського (1922). Нове колективне керівництво намагалося знайти тимчасовий компроміс між імперіальними інтересами СРСР і нац. прагненнями нсрос. народів. На Україні створилися можливості деякої культ. діяльности: пільги в дослідженні і публікаціях з гуманітарних і суспільних наук. почалася контрольована лібералізація («відлига») в літературі і мистецтві. Але ювілей 300 ліття Переяславської угоди 1654, т. зв. возз'єднання України з Росією, Москва максимально використала для ідеологічного зміцнення «єдности» (гасло «навіки разом») України з Росією, підкреслюючи іноді ідею партнерства «двох великих народів» СРСР. У «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954)» була викладена спотворена концепція історії України: спільність походження (з праруського народу) росіян, українців і білорусів, їх нерозривна єдність і ніби прагнення до неї на протязі історії, вигоди спілки України й Росії навіть під пануванням царів. Пропаґандивним виявом «дружби» України з Росією була ухвала Верховного Совєта СРСР 19.02.1954 про приєднання Криму до УРСР.

Намагаючись здобути собі прихильність суспільства, колективне керівництво заініціювало ряд нових законів, гол. в госп. ділянці. Для збільшення продукції збіжжя М.Хрущов, поряд з укрупненням колгоспів, проголосив 1954 план засвоєння цілинних земель Сибіру і Казахстану. З України для постійного поселення на цілинних землях мобілізовано бл. 100 000 осіб, перев. молоді. Колгоспам надано деякі пільги й декретовано підвищення цін на с.-г. продукти. Але цілинний проект не дав бажаних вислідів, і Хрущов запровадив дальші реформи: 1958 скасовано машинно-тракторні станції (МТС) з залишенням у руках держави лише ремонтно-техн. функцій (РТС). Проведено кампанію за збільшення посіву кукурудзи, а також збільшеної продукції хім. добрив. Одночасно запроектовано т. зв. міжколгоспні об'єднання, але для обмежених цілей виробництва будів. матеріалів і будівництва.

Після досягнення на поч. 1950-х pp. рівня довоєнної продукції, насамперед у видобутку вугілля й металургії, в УРСР розпочато розбудову й ін. галузів промисловості, гол. паливно- енерґетичної, машинобудів. і металообробної. Курс Г.Маленкова на підвищення виробництва продуктів споживання не дав бажаних наслідків, й Україна далі терпіла на великунестачу житлової площі, брак товарів першого вжитку і назагал низьку купівельну спроможність населення, не зважаючи на деяке підвищення заробітних платень.

Реорганізація промисловості відбувалася у двох напрямах: децентралізація госп. управління і творення госп. районів (ради нар. господарства). В УРСР постало кілька союзно-респ. міністерств (чорної й кольорової металургії, вугільної промисловості й ін.), наслідком чого частка пром. продукції УРСР, підпорядкована всесоюзним міністерствам у Москві, зменшилася з 64% 1953 до 24% 1956. Збільшення прероґатив респ. урядів сов. пропаґанда підносила як вияв автономізації республік й усунення т. зв. «антипартійної групи» Молотова, Маленкова, Кагановича виправдувала їх опозицією до поширення прав союзних республік.

Хрущовські реформи

З травня 1957 госп. планування й управління перейшло на системугосп. районів,- керованих радами народного господарства, яких в УРСР було 14, згодом 7. Тому що децентралізація управління й утворення раднаргоспів, які охоплювали 90% всієї продукції респ., призвели до «місницьких» тенденцій (висування місц. і респ. інтересів перед заг.-союзними), 1962 розпочато рецентралізацію, а по усуненні Хрущова відновлено повнотою стару централізовану бюрократичну систему управління господарством (1965). Одним з хрущовських заходів у заг. плані боротьби з «культом особи» (оголошеної на XX з'їзді КПСС) була реабілітація частини політ. в’язнів і повернення багатьох засланих на Україну. Однак це не стосувалося засуджених на довгі pp. політ. діячів й ув'язнених учасників підпілля УПА та багатьох церк. діячів. Намагання відновити «соц. законність» дало у висліді нову кодифікацію сов. права. На культ. Відтинку режим погодився на заснування нових укр. журн. й установ та т-в, які раніше були ліквідовані або взагалі не існували.

Розпочато заг. перехід на обов'язкове 8-річне навчання. Запроваджена законом 17.04.1959 «Про зміцнення зв'язку школи з життям» реформа шкільництва підкреслювала, з одного боку, потребу виробничотехн. знання, але водночас була розрахована на русифікацію освіти на Україні. Дискусія лад проектом закону виявила тривожні голоси з боку укр.

інтеліґенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище української мови, яку учні відтепер не будуть зобов'язані вивчати як мову респ. У цьому законі, схваленому в усіх респ., крилася нова доктрина нац. політики КПСС — злиття націй і культ. «зближення та взаємозбагачення», що була схвалена на XXII з'їзді КПСС. На Україні цю нову політику пропаґували І.Кравцев та А.Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б.Ґафурова. Разом з тим у 1957-1962 pp. посилено велася антирел.

боротьба, у ході якої закрито бл. пол. парафій і церк. громад, дві третини монастирів та дві з трьох правос. духовних семінарій на Україні. Критикою «культу особи» та засудженням практики сталінізму сов. режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які вже не було легко контролювати. На нац. відтинку це була оборона мови, культ. спадщини, зростання зацікавлення незфальшованою іст., а гол. настанова підвищити рівень літ. і мист. творчости. На цьому тлі народився рух «шестидесятників», який став популярним спершу серед молодої літ. ґенерації, а згодом і серед ширшої громадськості як нове суспільне явище. Він стимулював гром.думку, критику нац. політики парнії. Витворився творчий фермент, який знаходив вияв і в офіц. установах респ., гол. культ., та в пресі.

З метою скріплення своїх позицій М. Хрущов притягнув до Москви деяких своїх співр. з України: А.Кириленка, М.Підгорного, а ще раніше Л.Брежнєва, що викликало на Зах.

припущення, ніби в Кремлі урядує «укр. мафія». Проте тон у нац. політиці надавали рос. консервативні апаратники, протектором яких був М.Суслов, гол. ідеолог КПСС. Падіння Хрущова зміцнило позицію централістів, зокрема в галузі нар. господарства (галузева перебудова управління 1965), а в нац. політиці партії призвело до посилення рос.

шовіністичного курсу, русифікації та звуження прероґатив союзних респ., що було схвалене ще під керівництвом Хрущова на XX з'їзді КПСС.

Дисидентський рух

В УРСР посилено боротьбу проти дисидентського руху, який набрав форм боротьби з русифікацією, з порушеннями законности, оборони гром. і нац. прав. 1965 відбулася перша хвиля арештів у Києві і на Західній Україні. Опозиція набрала прилюдного характеру й почала виявлятися у формі «Самвидаву». Вже раніше почало наростати невдоволення, що виявилося в критиці сов. нац. політики в офіц установах й організаціях, наприклад, у Спілці письменників, у наукових установах (конференція з питань культури мови в Київському Університеті в лютому 1963). Носіями цього руху була здебільша молодь, найвиразнішими представниками якої стали В.Симоненко, В.Чорновіл, І.Світличний, А.Горська, В.Мороз і зокрема І.Дзюба з його самвидавною працею «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка стала своєрідною політичною програмою руху опору 1960-х pp. Стихійне відзначення шевченківських роковин, протести (з приводу спалення бібліотеки АН), політичні процеси, спонтанна художня самодіяльність стали каталізаторами нового відродження, що захопило ширші кола суспільности. Хоч почалися вже репресії, проте режим також ніби робив деякі поступки (спроба за міністра вищої освіти Ю.Даденкова поширення викладання україїнською мовою, заснування Донецького Університету 1965, дні і декади української культури в різних республіках і за кордоном, участь УРСР в міжнародних виступах, серед інших на ярмарку в Марселі, усунення 1968 А.Скаби з секретаріату ЦК КПУ, що був відповідальним за ідеологічні справи).

Найважливіший політичний процес 1960-х pp. був тайний процес 7 українських юристів (Л.Лук'яненко, І.Кандиба та ін.) перед обласним судом у Львові 16-20.05.1961. Підсудним закидали, що вони нібито хотіли силою відірвати УРСР від інших радянських республік. Насправді підсудні збиралися тільки зовсім мирно й леґально аґітувати за вихід УРСР на підставі статті 17 конституції СРСР 1936. «За зраду батьківщини» Лук'яненка засудили на розстріл, інших на тривале ув'язнення. Верховний суд УРСР, проте, замінив смертний вирок на 15 літ ув'язнення.

Дискримінація української культури, репресії проти окремих діячів та взагалі протестний рух збудили інтерес до укр. справ за кордоном, зокрема й у Комуністичної партії Канади, яка 1967 вислала офіційну делеґацію для ознайомлення з ситуацією на Україні. Звіт делеґації був критичний, і Москва домоглася відкликання його.

На господарському відтинку декретовано ґарантовану мінімальну зарплату колгоспникам (1966), чим відносно покращено долю селян, частина підприємств (бл. 20%) перейшла на нову систему планування й економічного стимулювання (реформа, запропонована харківським економістом Є.Ліберманом, яку введено експериментально в усьому СРСР, але згодом її дуже обмежено). Індустріальний потенціал України збільшився завдяки побудові значного числа нових великих заводів (бл. 900) й модернізації ряду інших. Українська промисловість частково зорієнтовано на експортну продукцію.

В кінці 1960-х pp. події в Чехословаччині мали деякий відгомін на Україні. Радянська збройна інтервенція пояснюється зокрема побоюванням Москви щодо можливости впливу «Празької весни» на сусідні республіки СРСР. Разом з тим давали відчути себе труднощі у партійних і бюрократичних взаєминах між центром і Києвом. Місцеві партійні керівники, очолені П.Шелестом, відстоювали в Москві деякі господарського права і домагання УРСР щодо інвестицій і політики в питанні кадрів, як також домагалися певного ступеня культ. автономії. Наявність дисидентського руху цю ситуацію ще більше ускладнювала На початку 1970-их pp. московське керівництво ствердило, що київські комуністи не дають собі ради з дисидентами, і вимагало розгрому опозиції. Оскільки цього не зроблено в 1970-1971 pp., Москва доручила провести чергову хвилю арештів (січень-квітень 1972) серед діячів руху опору, а разом з тим з України усунено в травні 1972 П.Шелеста. Падіння його було пов'язане з критикою його книги «Україно наша радянська» за національні ухили. З відходом Шелеста від керівництва КПУ замінено й відповідального за ідеологічні справи в КПУ Ф.Овчаренка В.Маланчуком. Тоді ж розпочато чистку секретарів обкомів (1972-1973 замінено 5 перших секретарів). Першим секретарем ЦК КПУ після Шелеста став В.Щербицький, який під протекцією Л.Брежнєва слухняно здійснює лінію Москви. У партії він зміцнив дисципліну й усунув від впливів більш незалежні елементи, особливо з т. зв. харківської (висуванці М.Підгорного) і київської групи (П.Шелеста), притягаючи до керівництва людей Л.Брежнєва (дніпропетровська група). У сер. 1970-их pp. з'явилося більше росіян на впливових постах у партії й уряді, напр., у січні 1976 росіянин І.Соколов був призначений другим секретарем ЦК КПУ (відповідальний за кадри). Назагал партійна і державна бюрократія стала ще більш відчуженою від народних мас. Частково толеровану українізацію окремих установ і шкільництва припинено; багато свідоміших одиниць, які активізувалися в 1960-х pp., усунено. Одночасно проведено чистку в різних українських науково- культурних установах, зокрема в інститутах археології, історії і філософії АН УРСР, в Українському Товаристві охорони пам'ятників історії та культури й ін. Проте хвиля арештів 1972 не зупинила руху опору, хоч завдала йому дошкульних ударів. «Український Вісник» (1 випуск 1970) появлявся до 1974, на Заході почали доходити інші документи «Самвидаву». 1972-1973 невдоволення населення почало виявлятися в страйках і заворушеннях (Дніпропетровське, Дніпродзержинське, Київ). Розпочата між Заходом і СРСР політика "розрядки" якоюсь мірою сприяла цим ферментам і рухові опору, зокрема після підписання Кінцевого акту Гельсінкських угод про європейську безпеку і співробітництво (1975). На цій підставі оформився в СРСР і УРСР правозахисний рух. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод постала в листопаді 1976 під проводом письменника М.Руденка; до неї приєднався відомий дисидент українського роду в Москві ген. П.Григоренко. У 1977-1980 pp. групу, яка поповнювалася новими членами, майже ліквідовано (останній гол. на волі О.Мешко заарештована 1980). Документи київської Гельсінкської групи, що реєстрували порушення національних і людських прав на Україні, вияскравили важкий підневільний стан України перед світовою думкою, гол. на Білградській і Мадридській конференціях, скликаних для перевірки виконання Гельсінкських угод. Ряд нових документів політ. в'язнів з таборів після 1977 ще виразніше унагляднюють політичні цілі руху опору — держ. визволення України (звернення Укр. Нац. Визв. руху до ООН 1979 і заяви Укр. Патріотичного руху).

На рел. відтинку особливо переслідуються євангельські християни баптисти«ініціативники», як також ін. протестантські групи (п'ятидесятники, єговісти), поширені на Україні. Окремі гр.кат. свящ., що діють нелеґально, разом з мирянами домагалися леґалізації своєї Церкви на Зах. Україні, але безуспішно; їхні громади продовжують діяти підпільно, при чому були арешти і процеси проти їх активістів (1969 засуджено таємного єп. В.Величковського). За винятком зах. укр. земель, правосл. Церква на Україні піддана русифікації. Офіц. пропаґанда поборює концепцію укр. автокефалії та окремої сх. укр. Кат. Церкви. Екзарх України, київ. митр. Філарет Денисенко відогравав чималу роль в ієрархії Рос. Правос. Церкви, гол. у її зовн. зв'язках.

На протязі 1970-х pp. посилився еміґраційний рух єврейського населення з СРСР, у тому ч. й з України, до Ізраїлю і на Зах., який охопив бл. 100-125 000 укр. євреїв. Але з укр. діячів опору видалені на Захід лише одиниці: Л.Плющ (1976), П.Григоренко (1977), Н.Світлична (1978), В.Мороз і пастор Г.Вінс (1979) та С.Караванський, Н.Строката і В.Малинкович (1980).

Нар. господарство УРСР повнотою інтеґроване в заг. сов. екон. систему, підлягало тим самим змінам, що й заг. сов. економіка. Частка УРСР в заг. сов. нац. прибутку (бл. 20%) не була пропорційно відбита в капіталовкладеннях Україна докладала для розвитку ін. районів СРСР. В УРСР не реалізовано жадних більших проектів розбудови промисловості чи транспорту й капітального будівництва. Закінчено розпочату давніше побудову т. зв. Дніпрового каскаду ГЕС, який, дає електроенергію не лише для внутр. вжитку, але й на експорт. Економічна ситуація СРСР з середини 1970-их pp. назагал погіршилася, темпи річного приросту сповільнилися (з 8,5% у 1970 до 3,2% 1981), на що вплинула й світова енергетична криза. Кілька неврожаїв спричинили харчову кризу, що змусило радянський уряд імпортувати значну кількість збіжжя. При цьому радянське керівництво продовжувало витрачати поважні суми на озброєння та коштовні міжпланетарні дослідження. Немало коштують радянській економіці чималі видатки, пов'язані з зовн. допомогою та військовими інтервенціями в Африці і на Близькому Сході. Факт, що українці гинуть з 1980 в Афґаністані, створив атмосферу війни, якою погрожує воєнна верхівка в Кремлі, драматизуючи ситуацію ще й китайською небезпекою. Курс на військову перевагу СРСР та використання слабих місць Зах. чи «третього світу» створив нове напруження між Зах. і сов. блоком. Змін чи їх ознак не вніс і 26 з'їзд КПСС (лютий 1981), який підтвердив попередні позиції та те саме керівництво в Москві і в УРСР. Події у Польщі 1980-1981 викликали ще більшу чуйність Москви у зах. респ., гол. в УРСР; запроваджено ряд обмежень щодо руху населення. Далі зберігається суворо олігархічний характер сов. влади, при чому до слова більше приходять рос. націоналістичні кола. Укр. елементи, які в 1960-х pp. могли мати ще деякі впливи в Кремлі, тепер мають лише номінальне представництво.

Держ.-політ. устрій

Сов. органи на Україні за революції — Центр. Виконавчий Комітет України і Нар. Секретаріат (гол. Є.Медведєв, згодом М.Скрипник), утворені в Харкові 25 і 30 грудня 1917, як і створений у Курську в кін. 1918 Тимчасовий Роб.-Сел. Уряд України (гол. Ю.Пятаков), були задумані як протиставлення урядові Укр. Нар. Респ. Большевики проголосили Україну «респ. рад роб., солдатських і сел. депутатів» у тісному федеративному зв'язку з Сов. Росією. Проте конституція УРСР 14.03.1919 не згадувала про федеративні пов'язання і номінально створила «незалежну» державу. Фактично ж весь час діяла зверхність Москви (партії й уряду РСФСР) над УРСР, насамперед через КП(б)У, яка, за винятком короткого періоду між партійною конференцією в Таганрозі в квітні 1918 і першим з'їздом КП(б)У в Москві у липні 1918, була і є не тільки фактично, але й формально складовою частиною КПСС, що, за конституцією, є єдиною керівною силою в СРСР.

Утворені, згідно з конституцією, органи влади УРСР були наподобленням органів та інституцій РСФСР, таким було й сов. законодавство на Україні. Навіть законодавчі акти РСФСР застосовувалися автоматично на Україні. Фасада окремої державности УРСР і її фактична залежність та підпорядкування рос. центрові були лише переходовою стадією, диктованою станом війни і наявністю на Україні чи в екзилі уряду УНР. Цей стан мав устабілізуватися створенням союзної держави — СРСР, складовою частиною якого стала УРСР.

Найвищим органом держ. влади за 1919-1922 pp. був Всеукраїнський З'їзд робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, який обирав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, що виконував верховну владу між Всеукраїнськими З'їздами; виконавчо-адміністративним органом була Рада Народних Комісаpiв. На місцях поставали подібні ради: міські, сіль., волосні, пов. і губерніяльні з їх виконавчими комітетами. Ці органи влади творилися шляхом посередніх виборів, при чому міське роб. населення і сіль. не були однаково репрезентовані (з дискримінацією останнього), при виключенні від участи у виборах різних категорій громадян, позбавлених права голосу.

Включення УРСР в РСФСР відбувалося шляхом об'єднання наркоматів у висліді т. зв. союзно-оборонних і госп. договорів між двома або й всіма існуючими сов. респ. (1.06.1919 і 28.12.1920). Спільне керівництво, а в дійсності обмеження і підпорядкування найважливіших ділянок держ. влади рос. центрові (оборона, транспорт, праця, зовн. торгівля, пошта- телеграф) чинили ці федеральні зв'язки, як і характер УРСР як окремої держ. формації, сумнівними.

УРСР мала у новій і формальній федерації СРСР після 1922 номінально рівнорядне місце з РСФСР, Білор. ССР та Закавказькою Федерацією. Згідно з зміненою у травні 1925 конституцією УРСР та її новим варіянтом 1929, верховні органи влади були подібні до попередніх: Всеукр. З'їзд Рад, Всеукр. Центр. Виконавчий Комітет (гол. Г.Петровський) і Рада Нар. Комісарів (В.Чубар, П.Любченко). Органи держ. управління — наркомати були поділені на: а) злиті, що існували в уряді СРСР і мали в респ. уповноважених, б) об'єднані (існували при урядах СРСР і УРСР) та в) самостійні (діяли лише у респ.). За союзним договором було створено 5 заг.союзних наркоматів: закордонні справи, оборона, зовн. торгівля, транспорт та пошта і телеграф. Проте шляхом поточного законодавства поступово об'єднано низку ін. ділянок держ. життя.

Ще більшу централізацію влади і держ. управління установили нові конституції СРСР (1936) і УРСР (1937), згідно з якими була впроваджена система прямих виборів та надано всім громадянам однакові виборчі права. Найвищу владу здійснює Верховна Рада й її президія, а виконавчу — Рада Нар. Комісарів (з 1946 — Рада Міністрів). Наркомати поділено на: а) заг.-союзні, б) союзно-респ. і в) респ., при чому обсяг безпосередньо чи посередньо зцентралізованих галузів поширився.

Конституційним законом 1.02.1944 поширено компетенції УРСР на зовн. справи й оборону творенням союзно-респ. наркоматів (згодом мін-ств з цих ділянок). З кін. 1940-х pp. припинено призначення мін. оборони УРСР.

По смерті Сталіна дійшло до деяких змін у держ.-правному статусі УРСР. Від кін. 1950-х pp. поширено права виборних рад по лінії т. зв. демократизації і більшої участи рад у розв'язуванні держ. справ. у Верховній Раді УРСР створено постійні комісії, які збираються раз на 3 місяці на короткі сесії для розгляду їм доручених справ. Крім попередніх комісій (мандатної, законодавчих передбачень, закордонних справ і старійшин), утворено комісії: планово-бюджетну, важкої промисловості, легкої і харч. промисловості, місц.промисловості, будівництва, транспорту і зв'язку, сіль. господарства, комунального господарства і побутового обслуговування, торгівлі, освіти й науки, культури, охорони здоров'я і соц. забезпечення, охорони природи, молоді (за станом на 1971). Постійні комісії також утворено при місц. радах. Серед ін. комісії, до складу яких входять і не чл. рад, мають завдання сприяти виконанню заходів місц. управління.

У зв язку з курсом на «розширення прав союзних респ.» надано УРСР шляхом відповідних конституційних змін деякі прерогативи, які раніше здійснювалися заг.-союаними органами управління: у справах адміністративно-територіального поділу, судоустрою і судочинства, деякі права у розробленні місц. бюджету та госп. планування. Утворення раднаргоспів та спільних респ. Рад господарства мало на меті зміцнити респ. автономію. УРСР одержала право у цих справах на власне законодавство, щоправда, в межах заг.союзного законодавства і лише з доручення союзних органів. За таким самим порядком опрацьовано в кін. 1950-1960-х pp. низку нових кодексів УРСР, які вироблено на підставі з аг. основ союзного законодавства; вони засадничо нічим не відрізняються від кодексів ін. респ.

Подібно поширено компетенції виконавчої влади УРСР з сер. 1950-их pp. В уряді УРСР утворено деякі союзно-респ. міністерства, які раніше не існували: зв'язку, вищої освіти (якому в УРСР підпорядковано 58 вузів), енерґетики й електрифікації; збільшилося ч. союзно-респ. комітетів; переведено союзно-респ. міністерства в розряд респ. (торгівля, будів. матеріалів, хлібопродуктів, юстиції, внутр. справ, охорони гром. порядку). Тоді ж ряд міністерств у Москві і Києві були розв'язані, а управління тими галузями перейшло на ради нар. господарства. Цей децентралізаційний курс, що з нього скористалися респ. уряди, припинився в сер. 1960-х pp., і тоді відновлено центр. міністерства у Москві, а в УРСР перетворено ряд респ. на союзноресп. (освіта, торгівля, внутр. справи, с.-г., заготівля, монтажні і спеціальні роботи, пром. будівництво, ліс. і деревообробна промисловість, харч. промисловість, будів. матеріали, радгоспи) або їх скасовано взагалі (юстиція, охорона гром. порядку). Так само ряд комітетів Ради Мін. УРСР стали союзно-респ. комітетами; союзно-респ. міністерство хім. промисловості стало заг.-союзним 1970.

З кін. 1960-х pp. Рада Мін. розрослася знову на важку централізовану бюрократичну машину з перевагою союзноресп. міністерств і держ. комітетів (1978 — 28 і 16 з кількома ін. підвідомчими органами) тільки при шістьох респ. міністерствах.

Нова конституція УРСР 1978, ухвалена на зразок конституції СРСР 1977, повторює дослівно гол. статті останньої і вносить лише мінімальні зміни до структури влади: Верховна Рада обирається на 5 pp. у складі 650 депутатів; місц. ради обираються на 2,5 pp. У складі Ради Мін. УРСР утворено президію, яка фактично існувала й раніше, хоч вона досі не була конституційним органом. Мін-ва і далі поділяються на союзні, союзно-респ. і респ., яких нова конституція не перераховує. Зміни у структурі і категоріях міністерств підлягають тепер звич. законодавству. Тому що конституція не згадує прерогатив УРСР у ділянці збройних сил, вже і формально ліквідовано союзноресп. міністерство оборони.

УРСР формально і фактично є унітарною формацією і не має у своєму складі ніяких автономних одиниць. До 1940 була в її складі Молд. ССР, яка перейшла на статус союзної респ. Теперішня Крим. обл. УРСР до 1944 була АССР у межах РСФСР. Будучи сама централізованою одиницею, УРСР входить у ширшу централізовану структуру СРСР; органам влади останньої підлягають держ. органи УРСР. Керівною силою політ. системи УРСР є КПСС, яка діє на Україні через повнотою інтегровану в неї Ком. Партію України.

Наслідуючи ін. держави, УРСР, як і 14 ін. сов. союзних респ., має деякі зовн. ознаки також держави: прапор, держ. гімн і герб.

Питання суверенітету, правосуб'єктивности та природи сов. союзної респ. в колах теоретиків держ. права були й лишаються дискусійними. Сов. доктрина наполягає на наявності суверенних прав союзних респ., у тому ч. й УРСР. Натомість більшість зах. правників заперечують суверенний характер союзних респ. Обмежена участь УРСР, як і деяких ін. респ., у міжнар. взаєминах до 1923 і після 1944 надає їм лише часткову правосуб'єктність, яка не є істотною функцією укр. сов. держ. організму, а має лише тактичне значення для зверхньої держави — СРСР. Саме СРСР визначає доцільність чи недоцільність тих чи :ін. дій УРСР у зовн. зв'язках, маніпулюючи ними з погляду інтересів сов. великодерж. політики й інтересів панівного в СРСР рос. народу. Обсяг формально окремих міжнар. зв'язків УРСР надзвичайно вузький і селективний: право на посольства здійснене лише мінімально (представництво УРСР при ООН і місія при ЮНЕСКО в Парижі; у Києві нема ні одного акредитованого дипломатичного представника іноземної держави), є лише ген. консульства евр. соц. країн, а в 1976-1979 було консульство США; в Одесі є ген. консульства Болгарії, Куби й Індії. УРСР бере участь лише у тих міжнар. конференціях, де це не підносить її престижу як окремої держави (напр., в техн. і адміністративних), з виключенням конференцій політ. значення, напр., Конференція про евр. небезпеку і співробітництво в Гельсінкі; УРСР підписала досі тільки колективні (багатосторонні) міжнар. угоди (в 1944-1945 була сиґнатором двох двосторонніх угод), але не політ. характеру; УРСР не бере жадної участи як окрема держава в нарадах і міжнар. організаціях країн сов. блоку.

Участь УРСР в ООН та спеціалізованих і міжурядових організаціях, мабуть, умотивована єдино здобуттям додаткового впливу і голосів для СРСР, які він одержує через представництво у них УССР і Білоруської ССР.

Розбудований для цих обмежених зовнішніх дій апарат в уряді УРСР мінімальний: міністерство закордонних справ у Києві, комісія закордонних справ Верховної Ради, згадані вже місії в Нью-Йорку і Парижі (представник УРСР у Женеві входить до складу загально-радянської місії при європейському осідку ООН). 1947 Москва відкинула пропозицію Великобрітанії про нав'язання прямих дипломатичних зв'язків з Києвом. Так само не існують у Києві неурядові установи міжнародного спілкування, як це є в Москві чи столицях інших країн радянського блоку (асоціації сприяння ООН тощо). Український Червоний Хрест, Республіканський Комітет молоді тощо не є членом відповідних міжнародних союзів. Т. зв. т-ва дружби і культ. зв'язку з зарубіжними країнами (СРСР — Франція, СРСР — Італія тощо) діють у загальносоюзному маштабі, а їх роботу в Києві лише координує Українське товариство дружби і культурних зв'язків, що є відділом Союзу радянських товариств дружби. У цьому ж плані діє й товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном «Україна», яке веде пропаґандивно-диверсійну працю серед укр. еміґрантів. Пропаґандивне значення мають як засіб протидії політ. еміґрації вид. «News from Ukraine» і журн. «Ukraine». Конституція УРСР 1978 не внесла ніяких змін у зовн. прероґативи УРСР, хоч деякі укр. сов. правники (І.Лукащук) свого часу вказували на потребу чіткішого розмежування і визначення їх.

Не зважаючи на мінімальні вияви у практиці зовн. прав УРСР та на їх допоміжну функцію у сов. зовн. політиці, з погляду позитивного міжнар. права (чинне право і його виявлення в актах) можна ствердити часткову правосуб єктність УРСР, при чому потенційно вона може бути значно поширена. Саме цей аспект можливих наслідків правосуб'єкности відограє певну ролю у критиці сов. політики щодо України та у ставленні вимог здійснення її прероґатив, що роблять деякі укр. дисиденти чи й публіцисти за кордоном. Державний характер УРСР можна ставити під сумнів не лише з погляду міжнар., але й держ. права. У принципі класична теорія держави не знає такого прецеденту, щоб одна держ.-політ. одиниця була так залежна від ін. зверхньої держави, як УРСР, і водночас претендувала б на статус окремої держави. Лише деякі васальні держави і протекторати у минулому були в подібному становищі. Але у сов. випадку ми маємо справу з цілком ін. розумінням суспільних і правних понять (вибори, демократія, гром. права), як це є на Зах., і тому вживання цих термінів, включно з визнанням характеру держ. формації для союзних респ., стосуємо умовно, як це роблять й укр. дисиденти та правозахисники 1960-1970-хроків.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, підтверджену всенародним референдумом 1 грудня 1991 року.

Державні символи

Згідно з Конституцією України, державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України, Державний Гімн України і Державні символи Президента України.

Державний прапор

Державний Прапор України був затверджений Постановою Верховної Ради 28 січня 1992 року і являє собою стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого

кольорів. Співвідношення сторін 2:3 (висота:ширина)

Державний герб

Великий Державний Герб України, згідно із статтею 20 Конституції України, встановлюється з урахуванням малого Державного Герба, як його головного елемента, і герба Війська Запорізького, і затверджується не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

19 лютого 1992 р. Верховною Радою України ухвалена постанова "Про Державний Герб України", якою було затверджено «Тризуб як малий герб України» i, відповідно, головний елемент великого герба.

З найдавніших часів тризуб шанується як магічний знак, свого роду оберіг. Його зображення археологи зустрічали у багатьох пам'ятках культури, датованих першими століттями нашої ери. Перша згадка у літописах про такі знаки належить до Х століття.

За часів Київської Русі тризуб стає великокнязівським знаком. Посли київського князя Ігоря (912—945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки з тризубами.

Київський князь Володимир Святославович (980—1015 рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого — тризуб.

Державний гімн

Державний Гімн України — національний гімн на музику Михайла Вербицького із словами Павла Чубинського, які затверджуються не менше ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Державні символи Президента України

Указом Президента від 29 листопада 1999 року, було постановлено, що офіційними символами глави держави є: Прапор (штандарт) Президента України, Знак Президента України, Гербова печатка Президента України, Булава Президента України.

Політичний устрій

Згідно з чинним законодавством, Україна є унітарною парламентсько-президентською республікою. В Україні діють такі основні інститути державної влади: Президент, Законодавча, Виконавча і Судова влада.

Президент України

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. На основі та на виконання Конституції України і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Судова влада

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.

Законодавча влада

Парламент — Верховна Рада України — згідно зі статтею 75 Конституції України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права.

Виконавча влада

Уряд України — Кабінет Міністрів України — згідно зі статтею 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До його складу входять: Прем'єр-міністр України , Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, і, на даний час, дев'ятнадцять міністерств.

Міністерства України

Міністерство аграрної політики

Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства

Міністерство внутрішніх справ

Міністерство вугільної промисловості

Міністерство економіки

Міністерство закордонних справ

Міністерство культури і туризму

Міністерство надзвичайних ситуацій

Міністерство оборони

Міністерство освіти і науки

Міністерство охорони здоров’я

Міністерство охорони навколишнього природного середовища

Міністерство палива та енергетики

Міністерство праці та соціальної політики

Міністерство промислової політики

Міністерство транспорту та зв’язку

Міністерство у справах молоді та спорту

Міністерство фінансів

Міністерство юстиції

Адміністративний поділ

До складу України входять 27 адміністративних одиниць:

Автономна Республіка Крим

24 області:

2 міста із спеціальним статусом:

місто Київ (населення близько 2,6 млн. осіб) — столиця України

місто Севастополь

Станом на грудень 2005 року, в Україні було 490 районів, 457 міст, з яких 178 — державного, республіканського та обласного значення та 279 районного значення, 885 селищ

міського типу, 10281 сільські ради, 783 селищні ради, 28562 сільських населених пунктів, з яких 27197 сіл та 1365 селища. Міст з районним поділом — 26 з 118 міськими районами.

Для порівняння, станом на грудень 1965 року, в Україні було 394 райони, 370 міст, 828 селищ міського типу та 32742 сільських населених пунктів.

Демографія

Етнічні українці станом на 2001 рік складають 77,8 % населення, етнічні росіяни — близько 17,3 %, румуни та молдавани — близько 0,8 % населення, білоруси — 0,6 %, кримські татари — 0,5 %, болгари — 0.4 %, угорці та поляки — по 0,4 %, євреї — 0,3 %.

Кількість міського населення, за даними Всеукраїнського перепису населення станом на 5 грудня 2001 року становила 32 млн. 574 тис. осіб, або 67,2 %, сільського — 15 млн. 883 тис. осіб, або 32,8 %.

Найщільніше населені індустріально розвинені південні та східні регіони. Міста з найбільшою кількістю населення (понад 1 000 000): Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса.

Більше половини сільського населення мешкає в порівняно великих селах (від 1000 до 5000 мешканців).

Державна мова — українська. Її вважають за рідну 67,5 % населення України, що на 2,8 % більше, ніж за даними Всеукраїнського перепису населення 1989 року. 29,6 % населення визначили за рідну російську мову. Українська мова більше поширена в центральній частині, півночі та на заході країни, російська — на півдні та сході.

Станом на 2001 рік, кількість чоловіків становила 22 млн. 441 тис. осіб, або 46,3 %, жінок — 26 млн. 16 тис. осіб, або 53,7 %.

У віковому складі населення частка молодшого за працездатний становить 18,1 %, працездатного 58,0 %, старшого за працездатний 23,9 %

Рельєф

Більша частина території України має рівнинний характер (середня висота над рівнем моря по Україні становить 175 метрів), гори знаходяться тільки на заході та на крайньому півдні . Рівнинні простори країни, що становлять південно-західну частину Руської рівнини, за своїм рельєфом неоднорідні. Тут можна виділити височини та низовини, утворення яких обумовлене переважно нерівностями кристалічного фундаменту Руської платформи, яка залягає в фундаменті Руської рівнини. Височини пов'язані головним чином зУкраїнським кристалічним масивом.

В межах України розташовані такі височини: в західній частині Волино-Подільська, Придніпровська, в східній частині Приазовська, Донецький кряж та південно-західні відроги Середньо-Руської височини. На заході Україні здіймаються Українські Карпати, на крайньому півдні — Кримські гори.

Найбільші низовини: Поліська низовина на півночі, Причорноморська на півдні та Придніпровська, що простягається в середній частині лівобережжя Дніпра.

Найвища точка України — гора Говерла (2061 м) в Карпатах, найбільш низинні ділянки — на узбережжі Чорного та Азовського морів.

Корисні копалини

Україна — унікальна мінерально-сировинна держава, багатства надр якої зумовлені особливостями геологічної будівлі її території. В межах країни розповсюджені всі основні геоструктурні зони земної кори: платформні, геосинклінальні і перехідні між ними області — крайові прогини.

Різноманітність різних геолого-структурних умов і величезний діапазон часу (більш 2,5 млрд. років) протягом багатьох епох визначили формування практично всіх видів корисних копалин, в тому числі цілого ряду великих і дуже великих по запасам родовищ вуглеводневої сировини і твердих корисних копалин.

З унікальною (в металогенічному відношенні) структурою — Українським щитом, зв'язана більшість родовищ металевих корисних копалин і, в першу чергу, найбільший Криворізький залізорудний басейн, комплексні корінні родовища ільменіт-апатитових руд, родовища інших кольорових, шляхетних і рідкісних металів.

В платформному чохлі, перекриваючому кристалічний фундамент, розміщені великі поклади марганцевих руд Нікопольского басейну, комплексні ільменіт-рутил-цірконієвих руд Середнього Придніпров'я, а також родовища урану, унікальні за якістю і запасам родовища каолінів, бентонітових, вогнетривких і тугоплавких глин, бурого вугілля і багатьох інших видів корисних копалин.

В Дніпровсько-Донецькій металогенічній провінції залягають родовища газу, нафти, газоконденсату, кам'яної соли, гіпсу. В південній частині провінції знаходиться Донецька складчаста споруда з найбільшим однойменнім кам'яновугільним басейном, а також родовища ртуті, кам'яної соли, вогнетривких і тугоплавких глин. В вугіллях Донбасу зосереджені трильйони кубічних метрів метану

На шельфі Азовського і Чорного морів розвідані родовища вуглеводневої сировини і ведеться активний пошук нових їх покладів.

В межах Українського щиту, Донецької складчастої споруди і Карпатської складчастої області виявлені 6 золоторудних районів з ресурсним потенціалом в декілька тисяч тон золота при середньому змісті 6-8 г/т.

Клімат

Кліматичні умови в Україні визначаються у першу чергу її географічним розташуванням. Вони також формуються внаслідок взаємодії таких факторів, як сонячна радіація, циркуляційні процеси в атмосфері, підстильною земною поверхнею. Завдяки взаємодії всіх цих факторів, формуються загальні риси клімату України.

Вся територія розташована в помірному кліматичному поясі. В цілому клімат України помірно-континентальний, лише на Південному березі Криму — субтропічний. Загальна закономірність кліматичних умов полягає в зростанні континентальності з заходу на схід та близької до широтної зональності розподілу температур, вологості та опадів.

Зими на заході України помітно м'якіші, аніж на сході. Влітку, натомість, на сході спостерігаються більш високі середні температури, аніж на заході.

Середньорічна температура коливається від 5,5 — 7 °C на півночі до 11° — 13 °C на півдні. Середня температура в січні, найхолоднішому місяці, становить від −3 °C на південному заході (в Криму — від −1 °C до +4 °C) до −8° C на північному сході. Середня температура в липні, найтеплішому місяці, коливається від 23° C на південному сході до 18 °C на північному заході.

Кількість опадів в теплий сезон в середньому в два-три рази вища, ніж в холодний. Максимум спостерігається в липні та червні, а мінімум припадає на лютий. Сніг випадає найчастіше пізно в листопаді або рано в грудні.

Максимальна абсолютна кількість опадів приходиться на Карпати, де може досягати 1.200 міліметрів. Мінімальна — на узбережжі Чорного та Азовського морів, а також степах Криму, де випадає менше 400 мм опадів на рік.

Моря

Територію України омивають Чорне та Азовське моря. До басейнів цих морів належать більшість (біля 90 %) річок країни.

Річки

Річкова сітка України належить до басейнів Чорного та Азовського морів і частково (4 %) — до басейну Балтійського моря. Вона складається з річкових систем Дніпра, Дуная, Дністра, Південного Буга, Західного Буга, Сіверського Донця та річок чорноморського та азовського узбережь.

На території України налічується біля 23 тис. водотоків, з них 2938 водотоків довжиною від 10 км та більше, а також 116 — довжиною понад 100 км. За величиною басейну, довжині, водності та гідроенергетичному потенціалу, всі річки України поділяються на великі, середні та малі. До великих відносять Дніпро, Дунай, Дністер, Сіверський Донець, Південний Буг, Прип'ять, Десну. Всі інші відносяться до середніх або малих.

Розвиток річкової мережі на території України та її щільність різніться в різних частинах у зв'язку з неоднорідністю кліматичних, геологічних та інших факторів. Найбільша річкова мережа — в Карпатах (до 1,10 км/км²) та на Донецькому кряжі (до 0,5 км/км²). В деяких районах південної частини наближається до нуля.

Озера

На території України більше 3 тисяч природних озер. Переважно це невеликі озера (0,01 — 0,1 кв. км), 30 озер мають площу до 10 кв. км і більше, 13 — понад 50 кв. км.

Ґрунти

На території України виділяють Поліську, Лісостепову і Степову ґрунтові зони, а також Карпатську і Кримську гірські області.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і болотні ґрунти, серед яких переважають торфо-болотні. Ці ґрунти здебільшого бідні на перегній.

У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних ґрунтів. Крім цих ґрунтів, значні площі займають лучно-чорноземні та сірі лісові ґрунти.

Ґрунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені, головним чином, чорноземами. Ці ґрунти мають найвищу природну родючість.

У Карпатах ґрунтовий покрив змінюється як у широтному, так і в вертикальному напрямках.

Для Закарпатської низовини характерні, головним чином, дерново-опідзолені та дерново-глеєві ґрунти. Ґрунти Передкарпаття в основному дерново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові ґрунти.

Ґрунтовий покрив Криму має добре виявлену вертикальну зональність. У передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита дерново-карбонатними ґрунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у найнижчому поясі — коричневі ґрунти.

Експорт

Чорні і кольорові метали, хімікати, верстати і транспортні засоби, продовольчі товари.

Імпорт

Енергоресурси, верстати та деталі, транспортні засоби, хімікати, пластмаси, гума.

Транспорт

Загальна довжина шосейних доріг становить 169 491 км, залізниць — 22473 км. Довжина річкових судноплавних шляхів — 1672 км. Річки Дніпро і Дунай — важливі шляхи перевезення міжнародних вантажів. В Україні існує розвинена мережа нафто- і газопроводів (20 070 і 4540 км відповідно, а також 4170 км трубопроводів для очищених продуктів).

Основні порти на Чорному і Азовському морях — Одеса, Іллічівськ, Миколаїв і Маріуполь. Діють міжнародні аеропорти у Києві (Бориспіль — найбільший аеропорт України), Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та Одесі.

Електроенергетика

Електроенергетика — базова галузь економіки України. Вона одна з найстарших у країні. Виробництво електроенергії ґрунтується на спалюванні вугілля, мазуту, природного газу, використанні атомної енергії, енергії рік. В 1999 р. вироблено 172,1 млрд. кВт·год, 2000 р. — 171 млрд. кВт·год електроенергії. Більшу її частину (49,6 %) виробляють ТЕС, АЕС виробляють 42 %, ГЕС — близько 8,4 %. Найбільші ТЕС розташовані в Донбасі (Вуглегірська, Старобешівська, Міронівська, Курахівська й ін.), Придніпровській (Придніпровська, Криворізька), у Харківській (Зміївська), Київській (Трипільська), та Івано-Франківській (Бурштинська) областях, у Запоріжжі, Мелітополі, Одесі й ін. Більшість цих електростанцій виробляє й тепло (ТЕЦ). У розвитку гідроенергетики особливе значення має каскад ГЕС на Дніпру: Дніпрогес, Каховська, Дніпродзержинська, Кременчуцька, Київська, Канівська. Побудовані ГЕС на Південному Бузі (Дністровська), Росі, у Закарпатській області (Теребле-Ріцька). В останні десятиріччя швидкими темпами розвивалася атомна енергетика.

Працюють Південноукраїнська, Рівненська, Хмельницька, Запорізька АЕС. Південні райони країни значно гірше забезпечені електроенергією власного виробництва, ніж Донбас, Придніпров'я, центр країни. Станом на 2006 рік технічне становище електроенергетики незадовільне: необхідна модернізація встаткування та впровадження нових ресурсосберігаючих технологій, розробка альтернативних джерел електроенергії (сонячні, вітряні, геотермальні електростанції).

Святкові дні

1 січня — Новий рік

7 січня — Різдво Христове

8 березня — Міжнародний жіночій день

1 і 2 травня — День Міжнародної солiдарностi трудящих

9 травня — День Перемоги

28 червня — День Конституції України

24 серпня — День незалежності України

Один день — Пасха (Великдень)

Один день — Трійця

 

Матеріал використано з сайту Вікіпедія - вільна енциклопедія