Герцог Йоркський

Отримав від батька титул герцога Йоркського (1644). Під час громадянської війни, після захоплення Йорка парламентським військом у 1646 році Яків з братами та сестрами був ув'язнений; у 1648 році втік на континент. Служив під прапорами французького маршала Тюренна (1652); згодом бився проти нього у лавах іспанської армії.

Після реставрації Стюартів мав також шотландський титул герцог Олбані (1660). Отримав, у якості генерал-адмірала, під командування морські сили Англії; у 1665 році здобув перемогу над голландським флотом поблизу Гардвіча. Разом із прихильністю до католицизму у Якова посилювались дружба з Людовіком XIV, ненависть до Голландії й наміри встановити абсолютну монархію.

Після смерті своєї першої дружини, Анни, дочки Кларендона, Яків прийняв католицьку віру. У війні проти Голландії, яка розгорнулась пізніше він командував флотом у двох великих морських битвах.

Вплив парламенту, що посилився в результаті невдалої війни, що було висловлено у виданні «Акту про присягу», змусив Якова усунутись від державних справ. Всупереч його бажанню, старша з двох його дочок від першого шлюбу, Марія (ймовірна спадкоємиця престолу, оскільки Карл II був бездітним, а у Якова не було на той час синів), була видана за Вільгельма Оранського (1677).

Друга дружина Якова, Марія Моденська, пристрасна католичка, зробила Якова ще більш наполегливим послідовником католицизму. Коли у 1679 році розповсюдились чутки про католицьку змову, на чолі якої нібито стояв Яків, останній був змушений залишити Англію; виникло навіть питання про усунення його від спадкування престолу, але саме це спричинило реакцію проти вігів, й після смерті Карла Яків безперешкодно вступив на престол.

Царювання

Без зусиль були придушені та страшенно жорстоко покарані повстання Монмута в Англії й лорда Аргайла в Шотландії. Особливу жорстокість у судових процесах над заколотниками проявив суддя Джеффріс. Підбадьорений успіхом, Яків замислив за допомогою широкого тлумачення й застосування диспенсивної влади замістити всі головні посади (військові й цивільні) особами неангліканського віросповідання. При цьому він покладав особливі надії на доктрину безумовної покори, яку сповідувала тоді значна більшість англіканського духовенства.

Духовенство, яке протестувало, Яків примиряв шляхом так званої «високої комісії», надвав покровительство усім рухам, ворожим до панівної церкви, й поставив собі на меті встановлення абсолютної католицької монархії шляхом майже неприхованої пропаганди католицизму й тісного союзу з Людовіком XIV. Навіть найвідданіші слуги короля, англіканські єпископи, були притягнуті до судової відповідальності, але виправдані присяжними. Сподіваючись, що після смерті Якова за відсутності потомства чоловічої статі, правління перейде до рук його дочки, відданої протестантизму, народ стримував своє обурення й до повстання справа не доходила.

Коли 10 червня 1688 року було оголошено про народження принца Уельського, багато хто не бажав вірити у дійсність цього факту й підозрювали підлог. Втративши надію на мирні зміни на краще, вожді обох головних партій, вігів і торі, запросили нідерландського принца Вільгельма Оранського посісти трон в Англії. Яків хотів піти на поступки, проте було вже запізно.

Скидання й еміграція

У листопаді 1688 року принц Оранський висадився в Англії, й у грудні король із незаконним сином, герцогом Бервіком, залишений дочкою Анною та найближчими радниками, втік до Франції, де Людовік XIV надав у його розпорядження Сен-Жерменський палац. У лютому 1689 року парламент проголосив королем і королевою Англії Вільгельма й Марію. Яків з Франції підтримував постійні стосунки зі своїми прибічниками (якобітами), які готували змови в Англії й відкрито підбурювали повстання в Шотландії та Нормандії. У 1689 році Яків прибув до Ірландії й постав на чолі змовників, яких підтримали французькі війська, але були 1690 року розбиті на річці Бойн.

Його нащадки (син, Яків «Старий претендент», й онуки, Карл «Молодий претендент» і кардинал Генріх Стюарт) продовжували претендувати на англійський та шотландський престоли й очолювати партію якобітів аж до припинення дому Стюартів (1807).

Шлюб та діти

Яків був одружений двічі: з Анною Гайд (1638—1671), дочкою державного діяча та історика графа Кларендона, та з Марією Моденською (1658—1718), дочкою моденського герцога Альфонсо IV. Від першого шлюбу у нього було 8 дітей, з яких вижили дві дочки, майбутні королеви Марія II та Анна, а всі 4 сина і ще 2 дочки померли в дитинстві. Від другого шлюбу народилось 7 дітей, з яких також вижили двоє: син Яків «Старий претендент» й дочка Луїза Стюарт (померла у 19 років від віспи), яка народилась вже у Франції. Законне потомство Якова II припинилось у 1807 році.

Окрім нащадків від двох законних дружин, Яків (будучи герцогом Йоркським) мав дітей також від двох коханок. Від Арабелли Черчилль, сестри знаменитого полководця Джона Черчилля, герцога Мальборо, у нього народились два сина, Джеймс і Генрі, які поїхали разом з батьком до Франції, і дві дочки, Генрієтта й Арабелла; всі вони мали прізвище Фіцджеймс, із префіксом фіц, традиційним для позашлюбних дітей знаті. Від Кетрін Седлі, якій Яків після вступу на престол надав титул графині Дорчестерської, у нього народилась дочка, також Кетрін, у першому шлюбі маркіза, а у другому — герцогиня. Потомство позашлюбних дітей Якова II існує донині; зокрема, нащадками Генрієтти Фіцджеймс (через свою мати Діану) є онуки Єлизавети II принци Вільям і Гаррі.

У мистецтві

Яків II є персонажем багатьох історичних романів та фільмів, зокрема, роману Річарда Блекмора «Лорна Дун». В екранізаціях роману його роль виконували Джордж Керзон (1934), Г’ю Фрейзер (1990), Роберт Едді (2000). В серіалі 2000 року «Карл II» Якова грав Чарлі Крід-Майлз.

Інформація з сайту http://uk.wikipedia.org

Використання матеріалів сайту допускається тільки з ссилкою на сайт. Сторінку поновлено 4 березня 2015 року
Сайт створено 10 квітня 2006 року. Василь Стеценко Шпола, Україна 2006-2015